Галина ПАГУТЯК: «Люди не замислюються, що залишать своїм онукам...»

«Якби я писала жіночі романи, то зараз у якомусь гламурному кафе сиділи б натовпи... Але я пишу задля втіхи. Завжди роблю, що подобається, бо тільки тоді воно може сподобатися й іншим», — такими словами подякувала нечисленним книголюбам на літературній зустрічі у кав’ярні-книгарні «Кабінет» лауреатка премії ім. Т. Шевченка письменниця Галина Пагутяк.


Цього вечора винятковий прозаїк, людина, яка «пише ідеями, а письмо її вирізняє пронизлива людяність та чутливість до тем метафізичних», відповідала на запитання модератора Юрка Кучерявого та розповідала про сни, Уріж, опирів…

— Книжка «Уріж та його духи» — це моє особисте сприйняття Урожа, — почала з пояснень Галина Пагутяк. — Це не етнографічний нарис, а радше додаток до «Урізької готики».

— Ви пишете таке: «…Цього разу я відділила дві реальності — вигадану і справжню, щоб не створювати міфів про Уріж, як відділяють землю від солі…».

— Коли моя донька навчалася в школі, бавились в експерименти. Робили хаос, а потім створювали світ із хаосу. В склянку з водою сипали сіль, каміння, підігрівали… Утворювалось болото, яке поступово осідало і впорядковувалось. Так само і в книжці. Спершу був хаос, а потім я намагалася вибудувати з нього струнку систему знаків і символів Урожа.

— Чому у книжці так багато мерців? Що вони роблять у світі живих?

— Минулого завжди більше, ніж реальності. Майбутнього — ще більше, але туди ніхто не зазирає. Найбільша драма сучасності, що люди не замислюються, що залишать своїм онукам. Цивілізація самознищення. Зараз у світі майбутнє, минуле і сучасне — перемішані, живі і мертві перемішані… Вони існують поруч і живлять одне одного. Я не структурувала свої погляди на урізьку демонологію, а намагалась порівнювати з кельтськими міфами, з легендами слов’янського фольклору та інших народів, і знаходила якісь спільні риси для себе. Особливо, що стосується опирів як раси, яка і досі продовжує існувати у Винниках і загрожує Урожу. Уріж і сусідні села завжди ворогували між собою. А от Уріж з Винниками — ніколи, бо програв би. Там є ціла популяція опирів, які і зараз можуть дуже зашкодити людині…

— Тема магії з’являється у книжці наприкінці, але ви не згадуєте мольфарів…

— У нас їх немає. Тут не Карпати. Між бойками і гуцулами — величезна різниця. Це як порівняти поляків з білорусами. Це — інші люди, з іншою ментальністю. Навіть бойки з низини і гірські — дуже відрізняються. Мій тато був гірським бойком, а одружився з дівчиною із низини. Їх відділяли кілька кілометрів, але це інший переділ — зовсім інша ментальність. Що ж до мольфарів, то у нас їх ніколи не було. В нас функцію магів, які не йшли на контакт з людьми, виконували опирі. Ще Франко писав, що найстарший опир по кущі нашому, по дрогобицькому, жив у селі Медвежа. Передавав свій пост. Це була ціла організація. Були опирі, які спеціалізувалися на пошестях для худоби, які регулювали погоду, регулювали людське поголів’я, бо вони досить зверхньо ставились до людей...

— Яку роль у вашій творчості грає сон?

— «Книга снів і пробуджень» — вся складена з моїх снів, які снились мені протягом багатьох років. Там немає жодного вигаданого. Це було як життя у сні або життя як сон. Щоправда, зараз мене все частіше піднімають коти, які то виливають горня з чаєм, то ще щось, бо ж в хаті маю цілий котячий прайд, і я є його головою, тому запам’ятати від такого різкого пробудження сон — складно. Але недавно була в селі, де немає котів, де мертва тиша, то почула серед ночі голос, який мене кликав.

І забула просту річ: якщо чуєте у сні, що вас хтось кличе, — обов’язково озовіться, — це ваш ангел-охоронець, ваше друге я…