Віктор ШЕНДЕРОВИЧ: «Жарт безпомилково знаходить найвразливішу точку у владі»

Віктор Шендерович — не просто талановитий російський журналіст та публіцист, він — явище. Письменник, драматург, громадський діяч, телеведучий, автор колись мегапопулярних проектів «Куклы», «Итоги», «Плавленый сырок»… За що б він не брався, чим би не займався, у центрі його життя і роботи завжди — сатира. Саме вона для Шендеровича — своєрідний філософський камінь, з якого усе бере початок. Він переконаний, сатира — найкращий спосіб десакралізації влади. Диктатори, за його словами, не сміються, але якщо з них сміється народ, значить, їхній час настав. Про сатиру, авторитарні режими, Путіна та Януковича, страх, що паралізує, та рішення, які необхідно приймати, з Віктором Шендеровичем розмовляла кореспондент «ВЗ».

—Ви переконані, що сатира здатна перемогти будь-який режим. Вона — засіб чи все-таки індикатор суспільно-політичної ситуації та готовності до змін?

— Перш за все, це — індикатор. Анекдот з’являється не тому, що хтось вирішив з допомогою нього скинути владу. Він — реакція, рефлекс. Коли на лапку жаби капають кислотою, вона лапку відсмикує. Так і ми. У нас сміхова реакція як захисна. Сміх допомагає пережити та дає вихід агресії. Якщо у суспільстві накопичується негативно-соціальна агресія, вона може виходити у биття віт­рин, підпали… Але найправильніше — коли вона виходить у сміх. Суспільство відповідає владі сміхом. Влада, якщо там — не дурні, сприймає це як індикатор загального стану і розуміє, що поява того чи іншого анекдоту про неї — симптоматика, значить, треба щось міняти.

З певного моменту вдалий анекдот, слівце, карикатура можуть стати ще не інструментом, але вже детонатором змін. Сатира — потужний механізм, проти якого немає зброї. Можна купити суди, обгородитися ОМОНом, але влучний жарт знайде свою ціль. У куленепробивному склі є така точка кристалізації, куди можна натиснути голкою — і воно розсиплеться. Сміх безпомилково знаходить найвразливішу точку у влади.

Коли жарти виносять на транспаранти, знамена, вони стають засобом. На Болотній площі побачив милу дівчину, яка тримала транспарант: «Володимире Володимировичу, ми знаємо, що ви хочете третій раз, але у нас голова болить». Але щоб цей засіб діяв, треба, щоб працювали суспільні механізми. Наприклад, американський сатирик Джон Стюарт жорстко кепкує з адміністрації президента США, його дивляться десятки мільйонів глядачів, у яких на основі побаченого формується певна думка, а потім настає час виборів — і вони її висловлюють голосуванням. Сатирик — впливова фігура саме в політичному сенсі, бо він формує настрої виборців. У замкнутих системах, як-от у Росії, де виборів нема, сатирика, по-перше, не пускають на телеекран, бо ж навіщо йому дозволяти «розбещувати суспільство». По-друге, глядачі і виборці у нас — не одне й те саме, бо виборців як таких у нас нема, замість них голосують, рахують, малюють. Механізм зламаний. Індикатор працює, але зміни не настають, як це відбувається на Заході.

— І як цей механізм можна поремонтувати? Чи вигадувати інший, аби щось змінилось у країні?

— Нічого нового придумувати не треба. Механізм вже є — розділення влади, це і є демократія. Незалежний парламент і суди, право людей на протести, чесні вибори. Ці механізми дозволяють змінювати владу. Якщо влада їх ламає, то йде по лівійсько-єгипетському шляху. Ми бачили, чим він закінчується. Є два способи зміни влади: еволюційний і революційний. Еволюційний бачимо у США, Німеччині, Польщі... Влада там теж помиляється, але на ці помилки вчасно реагують. Якщо влада далі робить помилки, тоді у неї рейтинг падає, а в опозиції росте. Настає час виборів. Пісочний годинник перевертається, опозиція стає владою, влада — опозицією, пісок починає сипатися в інший бік. Коли ж хтось затикає рух піска пальцем і годинник не перевертається, то бачимо режими, рахунок у яких йде не на роки, а на десятиліття. Помилки накопичуються, зворотного зв’язку нема… Далі, залежно від терміну режиму, буде як у Єгипті чи Лівії. Без крові не обійдеться. Накопичується така кількість агресії у суспільстві, що «лідера» просто вбивають, він навіть до суду не доживає. У Тунісі 13 років режиму — «лідер» втік, і були десятки жертв. У Єгипті 30 років владі — тисячі жертв і «глава» під судом. Каддафі був 42 роки при владі — на виході десятки тисяч жертв, а він навіть до суду не дожив... Пряма залежність: чим старший режим, тим кривавіша революція.

Саркозі на Олланда, Буш на Обаму змінюються безкровно і без збитків для країни. Якими б не були ці керівники, вони можуть собі дозволити піти з влади безпечно. А Лукашенко вже не може. Вашому Віктору Федоровичу можна тільки побажати якомога швидше йти з влади, бо ще трішки — і він уже не зможе цього зробити. Боюся, він уже обтяжив собі відхід… Коли таки змушений буде піти, а Тимошенко вийде на волю, то може опинитися там, де зараз Тимо­шенко. У 2004-2005 роках не посадили, хоча… Але тепер він сам змінив правила гри і сам стане жертвою своїх правил.

— Сподіватися на розуміння влади, що треба не лише вчасно прийти, а й вчасно піти, якось не випадає. Що Путін, що Янукович вдають, ніби не помічають роздратування народу, яке накопичується. Більше того, на певному етапі підкидають привід за приводом для роздратування і жартів. До прикладу, політ Путіна з журавлями настільки абсурдний за своєю суттю, що в якийсь момент навіть здається, що він знущається з людей, мовляв, «сміє­теся з мене». Смійтеся. От ще з цього посмійтеся, і з цього, а я все одно залишусь вашим президентом»…

— Це — маразм. Не у медичному сенсі, в соціальному. Дається взнаки відсутність зворотного зв’язку. Нема людей, які б сказали: «Не треба, Володимире Володимировичу». Ті, хто міг робити йому зауваження, вже зникли. Не залишилось нікого, хто може йому сказати хоч щось, порадити. У грудні, коли виробили план розмови з Путіним, аби він дав слово, що востаннє балотується, що у 2018 році він піде на пенсію, не знайшли людини, яка б могла передати йому це звернення. Нема нікого, хто б міг просто поговорити з ним. Тим більше нема людини, яка скаже: «Ідіот, куди ти полетів, які журавлі?». Залишилися лише ті, які кажуть: «Геніально». Це — ефект голого короля. У політичному сенсі Путін давно відрізав себе від зворотного зв’язку. Виборів нема. У нього все під контролем, і він може собі дозволити літати з журавлями.

— Але ж залишається нехай і слабенький, але зв’язок: народ виходить з транспарантами, вивішує фотожаби в Інтернеті, біґборди на будівлях. Народ як у Росії, так і в Україні демонструє що Путіну, що Януковичу: «Хлопці, ви — смішні, може, досить?».

— Але ж вони не хочуть іти з влади. Жоден правитель не хоче йти. Саркозі також не хотів, Буш не хотів… Питання у тому, чи є в країни сили, щоб змусити їх грати за правилами, чи достатньо зріле суспільство, щоб наполягти на своїх правах. У Саркозі ніхто не питав, хоче він піти чи ні. У Франції — сильне суспільство, а в Росії — ні.

Україна має з’ясувати, яке суспільство в неї. Якщо Україна переживе Януковича і знову будуть чесні вибори, в результаті яких він піде, значить Україна перемогла. Далі — питання еволюційного розвитку: наступним президентом буде не Ющенко і не Янукович, а хтось менш злодійкуватий, більш цивілізований. Зараз в України — ключовий момент. Якщо на наступних виборах Янукович піде, вас треба вітати, ви не зіскочили в авторитарну схему. Якщо не піде, значить, йдете російсько-білоруським шляхом.

— Один із чинників, який блокує суспільство загалом і людей зокрема, стимулює до «моя хата скраю», — страх. Не повірю, що ви ніколи не боя­лися… Як з цим страхом боретеся?

— Не почуваюся термінатором, який нічого не боїться. Я — нормальна людина, у якої — сім’я, діти. Розумію, з ким маю справу і чим мені це загрожує. Але боятися — теж небезпечно. Страх паралізує людину, і саме цього від нас чекають. Про це було в Іскандера в «Кролику і удаві». Ніякого гіпнозу в удава нема, кролика паралізує страх.

Боятися — не вихід. Послідовними мені здаються дві моделі поведінки. Одна, якщо справді боїшся і не бачиш у собі сили брати участь у житті країни як громадянин, можна емігрувати. Це — послідовне рішення, у якому є логіка. Людина каже: «Я тут нічого змінити не можу, поїду туди, де це вже зробили за мене». Другий варіант — брати участь у житті країни, щоб зробити місце, де народився, придатним для життя. А от залишатися і сидіти, зіщулившись, видається мені найнебезпечнішим. Найгірший бік історії — відкладений штраф, як у хокеї. Коли штрафують пізніше самого проштрафунку. Історія саме це і практикує. Наші бабусі, які сьогодні — жебрачки, покинуті всіма, без ліків, соцпідтримки, це — ті, які були «за» Сталіна, Леніна, які завжди були «за». Сьогодні вони отримують отой відкладений штраф. Одобрювала дії режиму, підписувалася проти Сахарова, Солженіцина, мовчала, закривала очі? Отримуй! І це ще м’який варіант, бо ті, хто кричав «Хайль!» у 1937 році, через п’ять років отримали бомби на власних дітей.

Довідка «ВЗ»

Віктор Шендерович — російський письменник-сатирик, теле-, радіо­ведучий, публіцист, громадський діяч. Народився 1958 року у Москві. Закінчив Московський державний інститут культури. З 1992 року працював на телебаченні. Автор розважальної сатиричної політичної телевізійної програми «Куклы», яка виходила в ефір 1994-2002 рр. на каналі НТВ. З 1997 року художній керівник і ведучий програми «Итоги». Вів проекти «Помехи в эфире», «Бесплатный сыр», «Все свободны»... В 2005-му балотувався в Держдуму. Вибори програв, але книжку «Недодумец, или Как я Марка Твена победил» написав. Автор понад двадцяти книжок, зокрема «Семечки», «Монолог с властью», «Изюм из булки»… Одружений, має доньку.