Сергій ЖАДАН: «Я проти присутності своїх книжок у шкільних бібліотеках»
Сергій Жадан — один із найяскравіших письменників в Україні. Його тексти здебільшого жорсткі і безкомпромісні, як і сам автор. Навіть ліричний жанр поезії під його пером набуває кольору хакі через використання розмовної, а інколи і нецензурної лексики. Попри те, що цей рік був для Сергія щедрим на видання нових книжок, зокрема вийшла його збірка поезії «Вогнепальні й ножові», на Форум видавців вперше за тривалий час він не приїде. Незадовго до старту цієї найгучнішої літературної події в Україні кореспондент “ВЗ” таки зустрілася із Сергієм Жаданом (на фото).
— Майже в один і той же час вийшли у світ ваші есеї, присвячені футболу, і збірка віршів «Вогнепальні й ножові». Працювали над цими проектами паралельно?
— Вірші не пишуться так, як проза, це — не суцільний текст. Книга стилістично й формально може бути продумана, проте її написання формально розтягнуте в часі. «Вогнепальні й ножові» писалися 2-3 роки, для мене це було суцільним задоволенням. Можливо, тому, що це — найсвіжіша книга, але для мене вона особлива. У ній зміг найточніше передати те, що хотів. Там йдеться про те, що немає чорних і білих сторін, в одному з віршів так і сказано: «Немає жодних невірних і жодних святих, немає жодних праведних і жодних простих». Світ набагато цікавіший і різноманітніший, аніж нам намагаються показати в чорно-білих газетах.
— Ваші книги та есеї активно перекладаються. У Білорусі і Швеції вийшла «Анархія…», в Угорщині та Росії — “Ворошиловград”. З’явилися переклади футбольних есеїв польською та німецькою. Наскільки важливо українському літератору просувати себе за кордон?
— Я просуванням не займаюсь, швидше, реагую на якісь пропозиції та ідеї. Список українських авторів, яких перекладають за кордоном, зараз не такий уже й короткий.
— Вашу «Ефіопію» хочуть вилучити із бібліотеки у школі міста Ровеньків Луганської області. Що «протипоказаного» знайшли у вашій збірці?
— Теж проти присутності своїх книжок у шкільних бібліотеках. Не думаю, що там є щось «протипоказане» школярам, просто всьому свій час і своє місце. Щодо можливості існування цензури у літературному процесі, то можливим є все, особливо в літературі. Інша річ — чи потрібно це самій літературі. Цензура не просто обмежує письмо, вона обмежує мислення.
— Часто літератори поважного віку несхвально відгукуються про молоде покоління письменників. Стикалися з чимось подібним?
— Мені щастило на доволі толерантних письменників поважного віку, які завжди могли підтримати чи щось підказати. З іншого боку, молоді письменники, буває, своїх старших колег письменниками не вважають. Гадаю, це явище не пов’язане з віком.
— «Ефіопія» вийшла в Гданську, де її номінували на літературну нагороду «Європейський поет свободи». Що для вас означає це словосполучення — поет свободи, чи ідентифікуєте ви себе з цим визначенням?
— Для мене свобода — це органічне поєднання відсутності контролю та присутності відповідальності. Із цим визначенням я себе, безперечно, хотів би ідентифікувати.
— Чи здатен український митець — музикант, художник, артист — бути політиком?
— Здатен, але для чого? Що у нашій політичній системі означає бути політиком? Грати за чужими правилами, зраджувати свої принципи, поступатися уявленням про життя, іти на компроміси, зради. Можливо, когось із митців такий варіант влаштовує, не знаю.
— Разом з іншими українськими митцями стали учасником німецького кінопроекту про Україну. Що це був за проект?
— Друге німецьке телебачення (ZDF) зняло 30-хвилинний фільм, присвячений Україні та Польщі. Це спроба показати німецькому глядачеві країни — не просто через президента Януковича і розповідь про корупціонерів, олігархів, злодіїв і бандитів, а через цікаві реалії, місця та людей, які щось намагаються змінити. От і нас у Харкові познімали. Німецькі кіношники приїздили кілька разів, ми з ними ходили на футбол, вони знімали гру нашої письменницької команди. Їздили плацкартним вагоном до Сімферополя... Для зйомки у плацкартному вагоні потрібно було отримати дозвіл начальника залізниці. Провідники спочатку забороняли знімати, а от коли побачили офіційні папери, по кілька дублів приносили чай. Для мене це був цікавий досвід, адже коли ти зі знімальною групою, то все бачиш по-іншому, з того боку камер. Особи, які перебувають на відповідальних посадах, на кшталт вахтерів і міліціонерів, сприймають камеру як провокацію, натомість звичайні люди до зйомок ставляться з ентузіазмом — починають лізти в кадр і готові розкрити душу, навіть якщо їх про це ніхто не просить.
