«Дякую людям, які зробили неможливе, щоб дати мені другий шанс на життя»

У місті Лева відбулося незвичне засідання Ротарі-клубу «Львів-Леополіс». У ньому взяли участь не лише «ротарійці» й провідні дитячі кардіохірурги нашого міста, а й гості зі США — дитячі кардіохірурги, які багато років тому вперше прооперували українських дітей з вродженими вадами серця.

Консультують ці добрі люди хворих діток і тепер — в Укра­їні. Та найбільше мене здиву­вало, що на засідання прийшли ті, кому українські та американські медики подарували другий день народження. А дехто прийшов не сам, а привів зі собою своїх діток.

Професора кафедри промене­вої діагностики Юрія Іваніва з Ме­дичного університету імені Данила Галицького називають душею про­грами допомоги дітям.

— У ті часи, а це була середина 90-х років минулого століття, коли починалася запроваджена нами програма допомоги дітям з вада­ми серця, дитяча кардіохірургія була зародкова. Але ми вже на той час мали обладнання, яке дозво­ляло ставити точні діагнози, — роз­повів журналістці «ВЗ» професор Юрій Іванів. — Тобто ми знали, що з дітками, але не знали, як їм до­помогти. Не було можливості. 25 років тому ми почали працювати над програмою допомоги таким хворим дітям. У мене був великий список дітей, з яким я не знав, що робити. Але одного разу хтось по­стукав у мій кабінет. До нього за­ходить Джордж Кузьма — дитячий кардіохірург зі США. Він приїхав із ідеєю створення відповідної про­грами, щоб забирати дітей на опе­рацію до Америки. Я тоді не пові­рив, що таке взагалі можливе.

За словами Юрія Іваніва, те, що для українських дітей зробив Джордж Кузьма — американець українського походження, на­віть не можна оцінити. У міських і сільських діток, деяким з яких за­лишалося жити не більше місяця, з’явився шанс. У тяжкі 90-ті роки було складно обійти усі бюрокра­тичні «коридори», щоб за кілька днів вилетіти за океан.

— Тоді ми створили групу до­бровольців, — каже Юрій Іванів, — які допомагали у вирішенні таких питань. Джордж Кузьма усі «аме­риканські» питання також вирішив на високому рівні. В аеропорту жінку з українського села, яка далі свого населеного пункту чи Льво­ва не виїжджала, за океаном зу­стрічала ротарійська родина. Вона брала маму з дитиною до себе на той термін, який треба було пере­бувати у США. Джордж залучив до цього ще й україномовних людей, тобто робив максимально ком­фортним перебування мамам, бо для них це був шок. Доктор Генрі Айзенберг та доктор Крук, які при­святили свої знання цій програмі, відмовилися від усіх гонорарів за складні операції з порятунку укра­їнських дітей. Практично Ротарі-клуб платив тільки за перебування мами і дитини у лікарні. На той час кошт такої операції у США був 100 тисяч доларів.

Тоді було прооперовано 115 ді­тей в Америці, частині з них зро­били повторні операції. Тепер такі операції роблять в Україні, і на сьогодні їх провели понад 900. І усі - за кошти Ротарі-клубу «Львів-Леополіс».

Ті, кому американські медики подарували шанс на повноцінне життя, прийшли на засідання Ро­тарі-клубу, щоб подякувати своїм рятівникам. Серед них 37-річна Оксана Гавриш.

— Мені було 12 років, — каже Оксана. — У мене була вроджена вада. Стояла на обліку у лікаря Юрія Іваніва від народження, що­року мені робили обстеження. Мою хворобу вивчали французи й американці. У Францію на опера­цію мене не відібрали, бо вважа­ли, що вада є не такою складною, оскільки французи оперували зна­чно складніших хворих. Але мене взялися оперувати американці, за що їм безмежно вдячна. Усе заплатили благодійні організації Ротарі-клубу. Зараз я — заміжня жінка, народила дитину, почуваю­ся добре.

Святославу Наконечному за­раз 18 років. З розповідей батьків знає, що мав проблеми зі серцем, що у півторарічному віці літав з ма­мою за океан, де йому американ­ські кардіохірурги врятували жит­тя. Хлопець каже, що почувається чудово. Займається спортом.

— Наш Святослав народився з вадою серця, — каже батько хлоп­ця Степан. — У шестимісячному віці сказали, що без операції не обійтися. Першу зробили у Льво­ві, але згодом виявилося, що хво­роба не відступила. Звісно, якби не програма, за якою дружина з сином полетіли у США, наслідки були б плачевні. Ми ж на той час з дружиною були студентами…

— Мені було 10 років, коли ми з мамою прилетіли у США, — каже Ірина Дебела-Кокотень. — Тоді я не усвідомлювала, який мені давався шанс. Мама страшенно переживала. Для мене Америка — це було щось неймовірне, казко­ве. Сьогодні я — мама трьох дітей, усіх народила сама. Мені навіть не здається, що колись мені робили за океаном складну операцію, за­лишився маленький шрам, на який уже не звертаю уваги. Я — повно­цінна жінка. Дякую тим людям, які зробила неможливе, щоб дати мені другий шанс на життя. Я щаслива!