Передплатити Підтримати

Нашому «Дударику» минає 50. Його творцем був Микола Кацал…

Тепер тебе немає серед нас, Миколо…


Микола Кацал. Фото з відкритих джерел

Кацал Микола (1940 — 2016)

Актуальне інтерв’ю з далекої давності

Коли відходить у вічність людина, з якою багато років добре знайомий, завжди на пам’ять приходять зустрічі, розмови, фрагменти якихось мимовольних перемовин. Повертаються улюблені жести, інтонації, словечка.

Понад років сорок тому ми мешкали у сусідніх домах на Науковій, ходили один до одного в гості, якось зустрічали разом Новий Рік. В популярній газеті початку 90-х років минулого століття «Площа Ринок» існувала рубрика «З життя львівських знаменитостей», до якої запропонував розмову з Миколою Кацалом, вже тоді добре відомим засновником і керівником хорової капели хлопчиків «Дударик». Вона вийшла у грудні 1992 року якраз напередодні дня народження Миколи Лукича. Впевнений, чимало його відповідей залишаються актуальними й сьогодні, коли Миколу вже ні про що не запитаєш…

«Вони сягнули вершин перфектності» — так писала «Вашингтон пост» після концерту львівського «Дударика» у всесвітньо відомому концертному залі «Карнегі-хол». Прозора чистота хлоп’ячих голосів, ніжний і хвилюючий тембр виконання не залишають байдужим жодного, хто хоч раз почує капелу хлопчиків під керівництвом Миколи Кацала.

— Пане Миколо, що відчуває людина, коли чує подібну оцінку творчості?

— Не буду приховувати свого задоволення. Це стало ще одним підтвердженням, що наш колектив справді несе людям радість, може зворушити і схвилювати. Я зрозумів, що багаторічна кропітка праця ніколи не пропадає.

— Яким був ваш шлях до концерту в «Карнегі-холі» ?

— Це зараз я бачу, що доля була до мене прихильною. А тоді, на початку 70-х, вишукуючи роботу за своєю новою спеціальністю, я випадково зустрівся з хором хлопчиків в Будинку культури залізничників. Це був життєрадісний ансамбль хлопчиків в кашкетах залізничників, що виконував піонерсько-патріотичний репертуар. Керував ним досвідчений фахівець Михайло Антонович Пашковський, який став моїм консультантом і, не вбачаючи в мені конкурента, охоче ділився досвідом, за що я був йому дуже вдячний.

— Ваш перший фах, наскільки я знаю, був інженерний?

— Так, першу путівку в життя мені дала львівська Політехніка. Колись я трохи малював і приїхав з Хмельниччини до Львова вчитися архітектури, але на цю спеціальність не приймали без стажу, то, розглянувши у вестибюлі рекламні стенди, побачив на фото геологорозвідувального факультету веселих хлопців з наплічниками — «оце для мене» — і розпочав навчання за спеціальністю «астроном-геодезист». Але маючи шкільну самодіяльність і виступ в оркестрі на виставі «Сватання на Гончарівці», продовжив і в інституті музикальну діяльність в інструментальному квінтеті, а на четвертому курсі організував факультетський хор з програмою до Шевченківського свята. То був час, який потім назвали «відлигою початку шістдесятих років». Та настав день, коли за призначенням я мав їхати на роботу в Читу, де почав працювати у воєнпроєкті, об’їздивши усе Забайкалля, Якутію аж до Тіксі на Льодовитому океані. Але мене все більше і більше тягнуло до музики і ще в Читі я почав вчитися в музичному училищі, а одночасно став викладачем співів в середній школі.

— Коли ви переконалися, що ваше покликання — то музика, а не геодезія?

— Зрозумів ще студентом Політехніки, але кидати навчання не міг — це було б нерозважливо, не по-господарськи, батьки б мене не зрозуміли й не підтримали.

— В самий раз варто познайомитися з вашим родоводом, походженням прізвища…

— Батько все життя пропрацював машиністом, а мама — діловодом. Цікавим є те, що мої батьки зустрілися у Владивостоці, коли тато служив при війську у береговій охороні. Свою дружину Любу я теж зустрів під час трирічної «служби» в Читі, де вона навчалася в тому ж музучилищі, що і я. Її батьки з кубанських козаків і «вогниста» козачка впала мені в око.

Народився я 10 грудня 1940 року в Гречанах, відомій залізничній станції на Хмельниччині. Щодо походження прізвища, то воно явно зі словацьким ухилом, можливо, моїми предками були переселенці зі Словаччини. Мої брати — інженери. Один — нафтовик в Надвірній, другий — енергетик у Ташкенті. Від батька успадкував важкий характер, від якого, на жаль, не раз страждають мої рідні і знайомі.

— Але ж ваше сімейне життя триває вже стільки років, і ви навіть стали щасливим дідусем?

— Старший син Микола, повернувшись з військової служби, одружився, і нашому онукові Андрію вже десять місяців, а молодший — Дмитро пішов на перший курс музикального факультету Дрогобицького педінституту і зараз вперто вчиться, щоб успішно здати першу сесію. Пам'ятаючи свої нелегкі студентські роки, допомагаємо йому на помешкання і харчі.

Люба — не тільки моя дружина, вона зі мною на роботі, бо працює хормейстером капели, займається з малюками в хоровій школі. Вона — мій перший помічник у всьому, ми разом створювали «Дударика», разом з ним зростали. Підкова, яку ми знайшли по дорозі, повертаючись після шлюбу до помешкання, що винаймали, таки була для нас добрим знаком.

— Коли у вашому житті появився «Дударик» ?

— Восени 1971 року народилася хорова капела хлопчиків «Дударик», а вже у грудні ми виступили з першим концертом. Осінь того року пов’язана з моїм вступом до третього навчального закладу — консерваторії. Мені конче хотілося отримати вищу музичну освіту. Та перший вступний іспит приніс мені лише «трійку», що руйнувало усі мрії. Мене тоді зустрів дуже шанований мною народний артист України Євген Дмитрович Вахняк, якому я в розпачі розповів про свою невдачу. Він сказав тільки: «А ви здавайте далі». Наступні оцінки були відмінними, і я став студентом.

«Дударик» існував тоді при міському Палаці піонерів, хлопчики брали участь в спектаклях, знімалися в документальних кінофільмах, а 1974 року «Мелодія» випустила диск з нашим концертом. Згодом ми перейшли в Будинок вчителя під опіку профспілок, де наше життя стало і багатшим, і вільнішим від піонерської опіки. А 1989 року на основі капели вдалося відкрити державну хорову школу «Дударик», де я і директор школи і керівник капели. Отож, тепер працюю в школі, а відпочиваю на репетиціях і концертах капели. Школа — це 130 учнів від 4 до 12 років, це навчальний процес, це ремонт приміщень повно усяких інших адміністративних і господарських справ. Ось тут я з вдячністю згадую свою першу спеціальність, бо життя вимагає бути й інженером, й виконробом…

— Чи не випадково ваша хорова капела розташована в комплексі колишнього шпиталю святого Лазаря?

— Це була моя мрія розташувати там хорову школу. Скільки це коштувало здоров’я і нервів! Аура храму відповідає творчому напряму школи. Шпиталь колись опікувався і лікував хворих і немічних людей. Капела своїм співом духовно може лікувати людей, тобто комплекс святого Лазаря продовжує виконувати своє призначення.

— Чи не маєте проблем з чисто чоловічим колективом?

— Розумію, що ви маєте на увазі. Впевнений, що традиції дудариків, закладені в перші роки існування, передаються і підтримуються моїми найстаршими вихованцями, які самі стали батьками і приходять тепер зі своїми синами. Люблю чоловічу компанію і не уявляю собі іншої. Почути месу Баха з уст невинних херувимів — то є прояв найвищої насолоди.

— То чи здійснилися всі ваші мрії?

— Коли досягаєш однієї мети, з’являється наступна, а так триває безконечно. Наприклад, щиро заздрю прибалтам, для яких свято пісні — загальнонародне свято. Мої спроби організувати щось подібного у нас розбиваються до муру байдужості моїх колег, хоча функціонери від культури часом скоріше йдуть назустріч цікавим починанням.

— Чи залишаєтеся рабом своїх звичок?

— З віком таки приходить розуміння життєвих ситуацій, і свої примхи не стараюся здійснювати за будь-яку ціну. Пам'ятаю, як в юні роки виховував в собі стоїка: ходив босим по снігу, спав на голій сітці ліжка…

— Що може повернути вам спокій і рівновагу?

— Люблю їздити на велосипеді. То таке задоволення — покрутити педалі, щоб легені запрацювали. Ще одну мрію пригадав — створити у місті декілька велосипедних доріжок: було б корисно для людей, що працюють розумово і мало рухаються.

— Чи не займаєтеся спортом?

— Крім велосипедних прогулянок, нічим більше не займаюся, хоча колись був навіть чемпіоном інституту зі стрибків, у штовханні кулі.

— Вас ніколи не приваблювала політична діяльність, адже нині серед депутатів є чимало людей з мистецького світу?

— Це переважно поети чи письменники — митці слова, для них політична боротьба може бути продовженням творчих пошуків. Музика і політика — це антагоністи. Світ витончених звуків, глибоких внутрішніх емоцій несумісний з часто-густо грубою політичною боротьбою. Впевнений, що співом можна завжди скоріше досягти мети, заспокоїти людей, принести їм радість і втіху, засіяти добро. Душа українського народу — в його піснях. Для мене — це найважливіша аксіома…

Довідково:

17 жовтня 1971 року в обласній філармонії відбулася перша репетиція хору хлопчиків «Дударик». Засновником та незмінним керівником був Микола Лукич Кацал — український хоровий диригент, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, почесний громадянин Львова. У 2016 році капелу очолив його син — Дмитро Кацал, який і донині успішно продовжує керувати капелою. За час своєї концертної діяльності капела дала понад 2500 концертів. Зокрема «Дударик» виступав у Карнегі-холі (США) у 1990 р., — це був другий Український колектив, (після знаменитого хору Олександра Кошиця у 1922 році), який виступив у цьому знаменитому залі, Домському соборі (Рига), Соборі Паризької Богоматері (Париж), на фестивалі Vancouver-Pacific International festival Canada Place (Ванкувер, Канада).

Під час своїх щорічних подорожей капела бувала з концертами у Литві, Латвії, Білорусі, РФ, Грузії, Молдові, Естонії, Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині, США, Канаді, Швейцарії, Австрії, Франції, Бельгії, Голландії, Італії та Ватикані. У 2001 році «ветераними» колективу створено вокальну формацію «Дударик FOREVER», яка регулярно долучається до концертів «Дударика».

Читайте також: «У перші роки існування „Дударик“ давав три-чотири великі концерти на рік. А тепер — 130!»