Передплатити Підтримати

«Вдарив із нагана» у голови дружини та дитини

Майже сто років тому письменник Андрій Головко вчинив жахливий злочин: холоднокровно убив дружину та п’ятирічну донечку

Фото з відкритих джерел

Не зазнавши належного покарання, Андрій Головко став живим класиком радянської літератури, отримав державну премію УРСР імені Тараса Шевченка та вважався взірцем совісної і порядної людини.

«Дочка — моя, що хотів, те й зробив з нею»

Радянська влада замовчувала кримі­нальну сторінку у біографії цього пись­менника. Та до наших днів дійшли до­кази, що він — душогуб. «З'ясовано, що через день після вбивства дружини Тетя­ни Головко вбив на станції Потоки свою шестирічну донечку (вік дівчинки помил­ково вказано неправильно. — Авт.), піс­ля чого був затриманий і доставлений у Кременчук, — писалося у газеті „Голос труда“ від 30 травня 1924 року. — На до­питах Головко спочатку відпирався, а по­тім зізнався в обох вбивствах і пояснив причини: мовляв, боявся, що помре, а сім’я залишиться без засобів до існуван­ня. „Врешті-решт, яке вам діло? Дочка — моя, а не ваша, що хотів, те й зробив з нею“, — заявив він судовиконавцю»…

Молодий письменник був одружений зі сільською вчителькою Тетяною Семе­нівною. Кохав її до нестями, за наймен­шої нагоди кидав службу в Червоній армії і тікав до своєї сім’ї. Проте його силоміць повертали до війська, іноді — зв’язаним. На той час Андрій Головко вже був ска­лічений психічно двома війнами і не міг відновити душевну рівновагу. До того ж мав обтяжену клопотами голову: молоде подружжя придбало три десятини землі та почало зводити хату, оскільки тулили­ся з дитиною у маленькій кімнатці бать­ківської оселі.

У протоколі письменник виклав мо­тиви свого злочину. «Тяжко говорити і з’ясувати це в кількох фразах (орфо­графія Головка збережена. — Авт.), — всі ті мотиви химерно переплутані меж себе, що утворили причину. Але спро­бую. Перше: я хворий. Нервова система у мене розхитана вкрай. Цьому спри­чинилось — 1) Безумовно нащадність (дід муй був неврастенік). 2) Літератур­на робота і робота страшно напружена, бо жив майже виключно на літератур­ний заробіток протягом останніх трьох літ… 3) В великій мірі стан життя остан­ніх трьох літ: я жив дизертіром з Черво­ної Армії — а жити і сподіватися, що ко­жен день тебе можуть заарештувати, одірвавши од сум’ї, із-за якої я, власне, і дезіртірував (жили тяжко і присутність моя була необхідною)… Я працював над силу… Чим далі, тим тяжче писало­ся мені, тим більшого напруження тре­ба було, і цю зиму, наприклад, я не спав ні одної ночі — умови такі: в хатинці ма­ленькій, де жінка прядкою гуркотить, а дочка маленька за столом грається, — удень писати не можна, тому — вночі. А незважаючи на всю цю пекельну робо­ту, заробіток в середньому 3−4 червінці у місяць, а місяць який і нічого, буває, що не пишеться зовсім»…

Вкривав хустиною і холоднокровно розстрілював

Андрій усе обіцяв Тетяні, що невдо­взі отримає великий гонорар і добудує хату. Покинувши донечку в дитячому будинку, 13 травня 1924 року він з дру­жиною поїхав у Полтаву, де на зборах членів Асоціації сільських письменників прочитав свій новий твір. І це піднесло настрій Тетяні. Пізніше на допиті пись­менник переконуватиме слідчого, що він тоді намагався розвеселити дружи­ну, «скрасити» її останні дні (ось яку «гу­манність» виявляв письменник напере­додні задуманого вбивства).

Наступного дня подружжя поїхало у село Білики, щоб оглянути будівництво своєї хати. Андрій умовив Тетяну про­йтися пішки до станції Головач. За по­ясом ніс наган: письменник зберігав його відтоді, як дезертирував з Черво­ної армії.

«Дійшли пішки до семафора біля р. Головач, — написав у своєму зізнанні. — Тут сіли, й від утоми, може, трохи від вина (опіум я так і не вживав, чашки не було) дружина заснула під насипом у холодку, під соснами. Я накрив облич­чя її червоною хустиною, а тоді — в со­нну ударив із нагана в голову. Одійшов — став — жінка ворухнулась й застигла. А в мені — така тупість і пустота…».

Повернувшись додому, письменник пішов у дитбудинок, звідки забрав до­нечку. А знайомим розповів, що Тетяна зробила аборт і залишилася у Полтаві. Галинці запропонував поїхати до мами, яка купила їй «гарну куклу і гостинців багато-багато».

«Пройшли ми з нею (донечкою. — Авт.) під ліс понад Пслом, я все казав їй, що мама сюди прийде, а тоді додо­му поїдемо всі, — давав свідчення Голо­вко. — Воно раділо маленьке. Збірало квітки мамі, а потім стомилося, — уста­ло рано, спатки схотіло. Я вибрав міс­це під кущем терну, нап’яв холодочок й поклав її знов, як і дружину, хусткою голову вкрив і витяг нагана — і вдарив в голову їй, Галинці. І знов у грудях мов обірвалося удруге щось і знову пусто-пусто…».

Стало відомо, що план подвійного убивства Андрій готував впродовж 4−5 років — відтоді, як захворів. Письмен­ник навіть одне зі своїх оповідань, яке було написане у 1923 році, назвав за жахливим збігом (чи диявольським пе­редбаченням) «Червона хустина». Під час слідства не висловив жодного сло­ва про каяття. Проте зауважив: «…а може лікуватись послали б мене, коли б визначили потрібним мене для гро­мадянства, як пісьменника. Коли б ви­знали, що з мене ще була б користь». У голові не вкладається, що душогуб за рік до цього зумів написати оповідання «Пилипко», яке починається словами: «У нього очі, наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками…».

Рятуючи власну шкуру, став «стукачем»

Убивцю затримали перехожі неподалік місця злочину і доправили до Потоцького районного відділу міліції. Саме там він і за­повнив протокол, у якому описав скоєне. Після зізнання потрапив до в’язниці, потім його перевели до Полтавської психіатрич­ної лікарні. Кажуть, у процес слідства втру­чався голова організації селянських пись­менників Сергій Пилипенко, до складу якої входив Головко.

У тюрмі та в божевільні він працю­вав над романом «Бур'ян», який пізніше більшовицька влада використала з про­пагандистською метою. Перебуваючи на лікуванні, письменник мав романтич­ні стосунки з медсестрою, яка народила від нього дочку.

Убивця був звільнений від покарання. Історія його хвороби загинула у полум’ї німецько-радянської війни — загарбни­ки спалили архів лікарні, коли відступа­ли з Полтави. Хоча можна натрапити на твердження, що задовго до цього спра­ву письменника забрали звідти уповно­важені особи…

«Два життя — Тетяни Семенівни Голо­вко і п’ятирічної Галинки Головко — було „списано“ на талант, на вседозволеність служителя найпередовішої ідеї», — таку думку висловив свого часу професор Ки­ївського держуніверситету імені Тараса Шевченка Василь Яременко.

— Двох думок бути не може — пись­менника випустили, бо доносив на ко­лег, які не були лояльними до радянської влади, — стверджував полковник міліції у відставці, колишній оперативний праців­ник Міністерства внутрішніх справ Укра­їни Іван Сидоренко. — Головко був «сту­качем», «підсадною качкою». Рятуючи власну шкуру, вислужувався перед вла­дою…

Письменник вдруге одружився з учи­телькою. Прожив у Києві до глибокої ста­рості. Мій колега якось побував на бать­ківщині Андрія Головка — у селі Юрках Полтавської області. І розповідав, що воно вмирає просто на очах. На батьків­ському обійсті письменника замість хати — пам’ятний знак, а довкола — густий бур’ян. Схоже, усі забули сюди дорогу…