Передплатити

Дідова скриня стала ще й… літописом

Із часом усе більше хочеться знати про своїх предків. Зокрема, про діда Івана, на честь якого назвали мене, і про бабусю Євдокію.

Та сама дідова скриня…

Не застав нікого з них, відійшли у засвіти ще до мого народження, але бачив старі пожовклі знимки з їхніми мудрими селянськими ликами. І чув багато доброго про них…

Івана Швидківа згадують у нашому селі як файного ґазду. Перед війною мав кілька десятків морґів поля, з яко­го збирав нівроку всеможливого збіжжя, бульби, буряків та іншого добра. Догля­дав зі своєю Дозею, шістьма синами-доньками худобу, птицю. Сіяв коноплі, з якої жінки на верстаті робили полотно. Маку мав стільки, що той ледве вміщав­ся у 200-літрову дерев’яну бочку!

А ще діда називали найліпшим у ближ­ніх селах пасічником. У виплеканому власними руками саду стояло десь зо дев’яносто вуликів-пнів, і старий Швид­ків, пахкаючи файкою з домашнім тю­тюном, пропадав біля них з ранку до ве­чора. Мед у тарелях у нас подавали до столу щодня як воду. Окрему мисочку ставили для одомашненої білочки, яка в обід з горіха стрибала дідові на плече, чекаючи гостинця…

Коли перед святами старий Швидків їхав з медом до міста на базар, біля його воза збиралася гурма людей. «Бо наш не скупий татуньо кожному поверх мір­ки додавав велику копистку меду, — зга­дувала моя мама. — Такий добрий у ньо­го був той мед, що панство приїжджало до татуня додому на своїх автівках. Якось хотіли провезти його у лімузині, але він, звиклий до волів-коней, побоявся сідати у ту шумну «чортівню»…

Пасічникував дід Іван до вересня 1939-го. Поки біля його хати не спини­лися «перші совіти». Побачивши вулики, охрестили ґазду куркулем. Хтось із «чу­бариків» (ходили у гостроверхих шапках-будьонівках) вистрелив запальними ку­лями — і пішла дідова пасіка з димом.

Бабусю Дозьку мені описували як хра­нительку сім’ї. Уособлення спокою. Бу­вало, дідо на когось з непослушних ді­тлахів нагримає, то бабця двома-трьома тихими словами погасить той конфлікт.

А ще чудесно вміла куховарити. На стриху у продимлених мішках і у баня­ках, залитих смальцем, зберігала вудже­ну ковбасу, шинки. У коморі стояли міхи з мукою, гречкою, пшоном, горохом. Тож з кухні весь час розносилися дивенні запа­хи борщу, в який кидали шматки тієї ков­баси, шкварчало на пательні сало, яким приправляли всякі ситні каші, голубці. А з великого «пекущого» п’єца чувся млос­ний аромат свіжого хліба, сушених яблук, груш, слив, грибів…

Оті мамині спомини перед моїми очи­ма щоразу, коли відвідую могилу діда і баби. Місце їхнього вічного спочинку за­тишне. У заростях барвінку неподалік крислатого дуба старенький кам’яний хрест і викарбуваний на ньому напис «Тут спочивають…». Місцевому скуль­птору, який у 50-х робив цей пам’ятник, не вистачило місця на повні дати наро­дження і смерті, тож обмежився цифра­ми років, без місяців і днів. Скільки не запитував у своєї рідні, коли точно на­родилися дід і баба — всі здвигали пле­чима. Кілька тижнів тому допомагав я двоюрідному брату Степану садити кар­топлю. По роботі зайшли у дідову хату перепочити. Згадали про минуле. Якась дрож пройняла мене, коли помітив ве­лику ясенову скриню, яка стоїть у кімнаті хтозна з яких часів. У ній колись зберіга­ли святкову одяганку, полотно і, напев­но, дідові заробки з проданого меду. Домовилися з братом, що ні за яких умов не буде нікому продавати скри­ню і не віддаватиме її у музей (дехто вже запитував за старожитностями). Бо це наша домашня, родова реліквія!

При тій нашій бесіді Степанова донька Наталя, вчителька однієї з бережанських шкіл, візьми і скажи: «А ви знаєте, що на внутрішньому боці кришки цієї скрині є якісь написи?..».

Ми відразу покинули нашу трапезу — і мерщій до другої кімнати. Відкрили скриню, і на її вікові ледь розгледіли лі­тери, виведені у кілька рядків. У верхніх двох читаю:

«Дідо І. померли 48 року, 4 грудня.

Баба Д. померли 53 року в маю 16″.

Ось воно те, чого я ніяк не міг дізнати­ся раніше! Швидше за все, ці скорботні відомості на скрині записав дідовий син Сафат, мій вуйко. Скриня у колишні часи слугувала ще й щоденником, була таким собі літописом. У нього вписували всі важливі для селянина речі, про які тре­ба пам’ятати. Ось як оцю. «Водили ялівку 4 червня. Родити має 4 марця».

Дякую вам, діду Іване і бабо Євдокіє, за вашу скриню! За пам’ять. За добру пам’ять, яку залишили по собі.

P. S. А чи є у вашому домі скриня ва­ших попередників? Яка її передісторія? Що зберігалося у ній колись? Що три­маєте там зараз? Можливо, і на вашій скрині є цікава інформація? Розкажіть про це у листі на мою електронну пошту ivanfarion@ukr.net.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram