Дідова скриня стала ще й… літописом
Із часом усе більше хочеться знати про своїх предків. Зокрема, про діда Івана, на честь якого назвали мене, і про бабусю Євдокію.
Не застав нікого з них, відійшли у засвіти ще до мого народження, але бачив старі пожовклі знимки з їхніми мудрими селянськими ликами. І чув багато доброго про них…
Івана Швидківа згадують у нашому селі як файного ґазду. Перед війною мав кілька десятків морґів поля, з якого збирав нівроку всеможливого збіжжя, бульби, буряків та іншого добра. Доглядав зі своєю Дозею, шістьма синами-доньками худобу, птицю. Сіяв коноплі, з якої жінки на верстаті робили полотно. Маку мав стільки, що той ледве вміщався у 200-літрову дерев’яну бочку!
А ще діда називали найліпшим у ближніх селах пасічником. У виплеканому власними руками саду стояло десь зо дев’яносто вуликів-пнів, і старий Швидків, пахкаючи файкою з домашнім тютюном, пропадав біля них з ранку до вечора. Мед у тарелях у нас подавали до столу щодня як воду. Окрему мисочку ставили для одомашненої білочки, яка в обід з горіха стрибала дідові на плече, чекаючи гостинця…
Коли перед святами старий Швидків їхав з медом до міста на базар, біля його воза збиралася гурма людей. «Бо наш не скупий татуньо кожному поверх мірки додавав велику копистку меду, — згадувала моя мама. — Такий добрий у нього був той мед, що панство приїжджало до татуня додому на своїх автівках. Якось хотіли провезти його у лімузині, але він, звиклий до волів-коней, побоявся сідати у ту шумну «чортівню»…
Пасічникував дід Іван до вересня 1939-го. Поки біля його хати не спинилися «перші совіти». Побачивши вулики, охрестили ґазду куркулем. Хтось із «чубариків» (ходили у гостроверхих шапках-будьонівках) вистрелив запальними кулями — і пішла дідова пасіка з димом.
Бабусю Дозьку мені описували як хранительку сім’ї. Уособлення спокою. Бувало, дідо на когось з непослушних дітлахів нагримає, то бабця двома-трьома тихими словами погасить той конфлікт.
А ще чудесно вміла куховарити. На стриху у продимлених мішках і у баняках, залитих смальцем, зберігала вуджену ковбасу, шинки. У коморі стояли міхи з мукою, гречкою, пшоном, горохом. Тож з кухні весь час розносилися дивенні запахи борщу, в який кидали шматки тієї ковбаси, шкварчало на пательні сало, яким приправляли всякі ситні каші, голубці. А з великого «пекущого» п’єца чувся млосний аромат свіжого хліба, сушених яблук, груш, слив, грибів…
Оті мамині спомини перед моїми очима щоразу, коли відвідую могилу діда і баби. Місце їхнього вічного спочинку затишне. У заростях барвінку неподалік крислатого дуба старенький кам’яний хрест і викарбуваний на ньому напис «Тут спочивають…». Місцевому скульптору, який у 50-х робив цей пам’ятник, не вистачило місця на повні дати народження і смерті, тож обмежився цифрами років, без місяців і днів. Скільки не запитував у своєї рідні, коли точно народилися дід і баба — всі здвигали плечима. Кілька тижнів тому допомагав я двоюрідному брату Степану садити картоплю. По роботі зайшли у дідову хату перепочити. Згадали про минуле. Якась дрож пройняла мене, коли помітив велику ясенову скриню, яка стоїть у кімнаті хтозна з яких часів. У ній колись зберігали святкову одяганку, полотно і, напевно, дідові заробки з проданого меду. Домовилися з братом, що ні за яких умов не буде нікому продавати скриню і не віддаватиме її у музей (дехто вже запитував за старожитностями). Бо це наша домашня, родова реліквія!
При тій нашій бесіді Степанова донька Наталя, вчителька однієї з бережанських шкіл, візьми і скажи: «А ви знаєте, що на внутрішньому боці кришки цієї скрині є якісь написи?..».
Ми відразу покинули нашу трапезу — і мерщій до другої кімнати. Відкрили скриню, і на її вікові ледь розгледіли літери, виведені у кілька рядків. У верхніх двох читаю:
«Дідо І. померли 48 року, 4 грудня.
Баба Д. померли 53 року в маю 16″.
Ось воно те, чого я ніяк не міг дізнатися раніше! Швидше за все, ці скорботні відомості на скрині записав дідовий син Сафат, мій вуйко. Скриня у колишні часи слугувала ще й щоденником, була таким собі літописом. У нього вписували всі важливі для селянина речі, про які треба пам’ятати. Ось як оцю. «Водили ялівку 4 червня. Родити має 4 марця».
Дякую вам, діду Іване і бабо Євдокіє, за вашу скриню! За пам’ять. За добру пам’ять, яку залишили по собі.
