Американський мільйонер помирав в Україні у злиднях

Михайло Вайнер довірився міфам про соціалістичний рай у Радянському Союзі — і втратив усе, що важкою працею за океаном здобував

Михайло Вайнер (посередині).

Ця історія — ще один приклад того, як радянська пропаганда вміла одурманити і використати людей. У її капкан попався американський мільйонер — виходець з села Малин Млинівського району на Рівненщині.

Залишив дружину з донькою й подався в Аргентину

У 30-х роках минулого століт­тя Малин був під владою Польщі. Люди тут не так бідували, як на теренах СРСР, бо ще не було кол­госпів, селяни мали у власності і землю, і ліс. Все ж молодь праг­нула більшого. І коли стали люди їхати на заробітки в Аргентину, і Михайло Вайнер зібрався за оке­ан спробувати свого щастя.

На той час вдома у Малині в чоловіка лишалися дружина Те­кля та маленька донечка Ліду­ся. Домовилися, що розлучають­ся ненадовго. Адже Михайло мав трохи обжитися — й відразу ко­ханій виклик дати. Та невдовзі у село прийшли перші «совіти». А за ними і війна. І лишилася в Те­клі лиш мрія якщо не побачитися коли зі своїм Михалком, то бодай у тому страшному вирі подій ви­жити.

Маленька Ліда Вайнер з мамою (зліва) і тіткою

Тим часом Михайло Вайнер з Аргентини перебрався до Аме­рики. Там він відкрив столяр­ний цех, згодом став сам найма­ти робітників. Розжився, вдруге одружився і вже виховував сина. Чи плакав коли за своїми Теклею та Лідусею, яких заприсягався любити й берегти до скону?

А вони страшенно бідували. Текля після війни, щоб не висла­ли з дитиною у Сибір, мусила все своє добро здати у колгосп. Стала ланковою і важко гарува­ла за мізерну плату. Важко було їй самій доньку на ноги стави­ти, та не здавалася. Вдруге за­між йти не захотіла — берегла пам’ять про свого Михалка…

Задля ілюзії достатку навезли у сільський магазин краму

В Америці у 50-ті роки ми­нулого сторіччя міцні пози­ції займала комуністична пар­тія США. І Вайнер потрапив під вплив її пропаганди. Він свято вірив ідеям марксизму-лені­нізму й тому, що в Радянсько­му Союзі уже панує соціалізм. Правда, вирішив у цьому пе­реконатися особисто — й до­бився дозволу відвідати рід­ні землі.

Як пишно Вайнера зустрічали в аеропорту, яку агентурну сви­ту йому спорядили! Кожен його крок був під наглядом спец­служб, а весь візит розписаний і проведений за заздалегідь роз­робленим сценарієм.

Перед закордонним гостем розіграли ціле шоу. Зі столи­ці була дана спецвказівка в об­ласть, з області — в район, з ра­йону в село. Де Вайнер не ступав — перед ним сяяли щасливі об­личчя. А асортиментом у звичай­ному сільському магазині у Ма­лині він був просто вражений. Бо знайшов на завалених това­ром полицях крамниці навіть де­фіцитні для Америки делікатеси. Ще й за смішними цінами. «Та з моїми статками тут можна жити по-королівськи!» — задумався він. Не знав, що тільки він за поріг — магазини закривалися, й прості люди не могли в них купити навіть дефіцитного на той час хліба.

Тим часом Теклі, яка пере­бралася до доньки із зятем у су­сіднє село Острожець, люди пе­реказали:

— Твій Михайло у Малині гос­тює!

Господи, як зраділа жінка цій новині. Що нарешті після стіль­кох років розлуки знову змо­же обійняти коханого чолові­ка. Швиденько зібралася сама, взяла Ліду та внука Василька — й наче на крилах полетіла у Малин.

Та як глянула на Михалка — мало не обімліла. Бо то вже не її суджений був. Від колись рідно­го серцю чоловіка не лишилося й сліду. Не пригорнув… Не поці­лував… Стояв перед Теклею та­кий далекий, чужий.

Обмінялися кількома фраза­ми. Врешті, простягнув Вайнер українській дружині заморський пакунок. Як виявилося — годин­ник. «На вічну розлуку», — сплак­нула Текля. Як у воду дивилася.

Конфіскували все майно і запроторили у Дебальцеве

А Михайло Вайнер вже ма­рив заможним життям у ра­дянській соціалістичній Укра­їні. Спродав у США майже усе своє добро, виробив докумен­ти американським дружині та синові, у контейнери пованта­жив хатні речі та столярні вер­стати, на яких планував про­довжити бізнес, та вирушив у Союз. Та розчарування було страшним. Бо тільки Михайло­ві вручили паспорт громадяни­на СРСР, як усі перевезені ним з-за океану долари і контей­нери з майном конфіскували на користь держави. І опинив­ся Вайнер з родиною аж у шах­тарському Дебальцевому на Донбасі, бо на Західну Україну дорога була заказана. Виділи­ли вчорашньому мільйонерові, який за власні кошти міг скупи­ти півміста, «аж» однокімнатну квартиру.

До останніх днів Михайло Вайнер гриз лікті через свою легковажність та довірливість. Повернутися назад у США вже не міг. Бо якби виїхав сам — мав би право клопотати назад про возз’єднання родини. А так всі кінці були обрубані. Пев­но, тому й не давав Теклі та Ліді про себе нічого знати. Був страшенно розчарований.

Українська сім’я не знає, куди і за яких обставин пізні­ше поділася американська по­ловинка Вайнера. Проте точ­но відомо, що на старість літ Михайло в Дебальцевому жив сам, а дружина з сином меш­кали у… сусідів, бо там було просторіше житло. Це побачи­ла Ліда, яку Михайло покликав до себе незадовго до смер­ті. Коли повернулася дочка на­зад у Малин, зі сльозами на очах згадувала найзворушли­вішу фразу, почуту від нього. Бо якось, коли хотіла йому під­бити подушку, аби м’якше було лежати, він сказав:

— Не м’яку подушечку, а ка­менюку краще мені поклади… Що був таким дурним.

Фото з сімейного архіву нащадків Теклі Вайнер.

Рівненська область.