Брудні чоботи… на білих рушниках

утверджували у дитині з галицького села українця

Колаж Галини Вербицької

Скільки років минуло, скільки всього стерлося з пам’яті, а все виринає переді мною ця картина. Того дитячого щему не позбудуся ніколи, бо закарбувався він шматком бруду на маминому вишитому рушнику…

Мої рідні Серафинці на Прикарпатті. Край села стоїть біла хата, чепур­на, доглянута. Така і зсередини — мати гарно вишивала, і коли мала хоч хвилинку часу, бралася за голку. По всіх стінах було роз­вішано вишивані рушники, на ліжках — такі ж подушки. Замість підлоги була глиняна долівка, і мама застеляла її килимами, зі­тканими з конопляних ниток, які фарбувала у різні кольори.

Літній ранок 1964-го. На подвір’ї розімліло дрімає темно-рудий собака Босий. Батько зрання подався на роботу — працював ковалем у Сільгосп­техніці. Дідусь клепав косу, мати збиралася йти у поле на буряки. Аж тут примчала підвода, а за нею — автомобіль з міліціонера­ми. Приїхали голова сільради та два комуністи-передовики, яких я бачив на колгоспній дошці по­шани. З кабіни вийшов міліцей­ський начальник, дав розпоря­дження, і його підопічні швидко оточили нашу хату. Два їхні пси гавкали, наче навіжені, — з пере­ляку наш Босий сховався у буду.

Всі домашні за наказом ста­ли посередині хати, як на стра­ту. Старший міліціонер відкрив папку з документами та й по­чав розпитувати, хто тут живе і хто чим займається. А потім дав команду провести у хаті та хліві «обиск». І почалося! Все нажи­те батьками добро скидали на середину кімнати. Але що там шукати, коли у хаті лишень одна шафа, ліжка, стіл та етажерка з книжками?!

На підвіконні стояло радіо, яке у селі називали «брехун­цем». Якраз у той час по ньому йшла радіопередача «Щасливе комуністичне майбутнє». «Ви­ключітє ето радіо!» — скоманду­вав старший. Та мій дідусь Іван, великий дотепник, заперечив: «Якщо ви не слухаєте по радіо такі передачі, то не знатимете політику партії і не зможете її виконувати…». У хаті на хвилину стало тихо, як на цвинтарі. А піс­ля неї розпочалася буря: з рота непроханого гостя полетіла слина, від його крику і вереску здригалися стіни. Таких ганеб­них слів, як з тих міліцейських уст, зроду у нас ніхто не чув.

Я дивився в очі непроханому гостю (хоча було дуже лячно). Мій погляд не сподобався мілі­ціонеру: «А!!! Це підростає та­кий самий малий «бандьора!» — кинувся він до мене. З дитячою безпосередністю я відповів, що знаю Котигорошка та Козака-скорохода, а хто такий «бандьо­ра» — не знаю. Знову крик: «Ето ти харашо знаєш! Я знаю, ви всє одінаковиє!».

Під час того крику з велико­го настінного годинника з лан­цюжками та гирями виглянула механічна зозуля та й стала ку­вати (була якраз 9-та година). Міліцейський начальник не зразу второпав, що це таке, тому гук­нув: «Прєкратіть!». Зозуля його «не зрозуміла», кувала далі.

Після книг на середину хати міліціонери жбурляли каструлі, одяг, подушки та… білі вишиті рушники. З якоюсь особливою лютою ненавистю він топтав їх брудними яловими чоботами.

Дивлюсь на маму, а вона сто­їть, як вкопана, мовчить. І тільки сльози капають з очей. Лишень вже коли підріс, зрозумів, що ті рушники означали для мами, і чому так люто той зайда їх топ­тав. Вишитий рушник відрізняв українську хату від будь-якої ін­шої у світі, був українським, як сьогодні по-модному кажуть, «брендом». Розтоптати, поніве­чити хоча б лат білого полотна, котрий позначав належність українця до Роду — такі були помисли чи не кожного радян­ського чиновника.

Так у маленькій білій хаті край села творилася «велика» полі­тика з виявлення «буржуазного і націоналістічєского»?..

Обшукали у хаті все. Бабця і мати підійшли і розписалися там, де пальцем показав стар­ший міліціонер. Дід до столу не підійшов. «Іді распішісь!» — кри­чить міліціонер. Дідусь таки підійшов, подивився на папір і сказав, що підписувати його не буде — бо не знає російської мови. «Я був вчителем у гімназії, знаю німецьку, польську мови, а російської, вибачте, не знаю. Що написали — не розумію, тому підписувати не буду». Цього вже не стерпів міліцейський на­чальник: накинули на дідові руки кайданки і повели зі собою до сільської ради.

Повернувся дід звідти вве­чері. За ним прийшов батько з роботи. Сів з дідом на порозі і щось довго між собою пере­мовлялися. Мати обняла нас з братом та й сказала: «Слава Богу, що всі на місці і що лише цим усе закінчилося…». Всі ра­зом ми розклали речі на місця. А мама зібрала свої рушники і по­шивки (наволочки) та пішла вно­чі їх прати — не могла дивитися на сплюндровану нелюдами красу. На ранок вже знову в нас на стінах висіли чисті рушники, а на подушках красувалися такі ж вишиті пошивки.

Ось так минув один день мого дитинства. Так ті брудні ялові чоботи чужинця утверджували у мені українця…

Роман Бачинський

м. Славута, Хмельницька обл.