«Ветеринара Заневича терміново викликали у НКВД, бо буцімто у його начальника здихає кінь…»

Через кілька годин цього та інших обманутих представників інтелігенції радянські карателі розстріляли у графському лісі

Липень 1941-го. Панахида у миколаївській церкві за жителями району, яких у лісі, біля колишнього палацу графа Скарбека, розстріляли енкаведисти

Фальсифікуючи історію, російська пропаганда не проминає нагоди возвеличити «могучий і побєдоносний» Радянський Союз, «який визволив від фашизму Європу». Кремлівські агітатори та його агенти у пострадянських республіках славлять колишнього правителя Сталіна, «доблесну Червону армію». Виливають потоки бруду на українців, зокрема, на тих, що живуть (жили) у західній Україні. Особливо активно таку брехню розповсюджують у ці літні дні, коли у світі згадують про початок німецько-радянської війни. Як саме під час цього періоду поводилися каральні органи СРСР, написав у своїй книзі очевидець тих подій — колишній (уже покійний) лікар з міста Миколаєва, випускник трьох європейських університетів Дмитро Стасів, якого було засуджено на 10 років як «ізменніка Родіни». Кілька років тому авторові цих рядків випало готувати до друку вражаючі своїми фактами рукописи цього патріота, які вийшли під назвою «Ніч серед Полудня». Пропонуємо вашій увазі фрагмент книги, де Дмитро Стасів описує жахливі події липня 1941-го у його рідному містечку Миколаєві. А саме, як на початку війни НКВД знищувало місцеву інтелігенцію. Стилістику автора збережено.

«А правда була така. На другий день нападу німців на Радянський Союз органи НКВД висилали своїх післанців до деяких громадян міста і району і говорили, що їх викликають в НКВД в ріжних справах. Не почуваючи себе ні до якої вини, в добрій вірі, послушні словам післанців, самі, з ніким не прощаючись, ні нічого не переказуючи, громадяни голосились оден за другим в НКВД. Їх там всіх задержували в тюрмі і більше вже не випускали.

Місцевому адвокатові, Здебському Володимиру, післанець сказав, що його викликає до себе підсудний з четвертої камери, який бажає собі з адвокатом поговорити. Не передчуваючи смерти (навіть на голову не наложив капелюха) адвокат пішов, бо думав, що зараз вернеться. У четвертій камері підсудного не було. Самого адвоката замкнули і більше не випустили.

Місцевий директор середньої школи Герасимів був аматором радіо. Післанець НКВД підійшов до него в канцелярію школи і попросив, щоби Герасимів зараз пішов до начальника НКВД і поправив радіоприйомник, який чогось перестав передавати. Герасимів положив перо, яким писав, не кінчаючи дописувати речення. Як пішов в НКВД, так більше і не вернувся.

Місцевому нотаріусові Гонтарському післанець сказав, що оден підсудний хоче передати йому якісь повноваження на майно.

Міщанинові Заневичові, який деяк розумівся на ветеринарськім ділі, післанець сказав, що у начальника НКВД кінь здихає. Що начальник НКВД просить, щоби Заневич негайно зайшов до нього.

У містечку Розділ кооператорові Харчишину післанець заявив, що його до себе викликає начальник НКВД у справі відкриття якогось кооперативного складу.

У подібний спосіб викликали зі села Пісочна громадянина Фика Данила.

Іншого громадянина із села Дроговиж привезли з перестріленою ногою. Він — давній усусус (січовий стрілець). Бачив своє нещастя, не хотів датися НКВД, котре підступно намагались взяти його. Вибіг з хати і, не маючи куди втікати, став біля буди, в якій жив злий собака. Собака кусав і не давав нікому приступити до него. Енкаведисти вбили собаку. Господар почав втікати. Тоді енкаведисти перестрілили йому ногу, бідака впав. Його забрали в тюрму. Мене викликали, щоби я йому лікував ногу. Ранення було тяжке, з роздробленням кістки, вимагало лікування в лікарні. Мені начальник НКВД не дозволив забирати раненого в лікарню. Приказав лікувати в тюрмі.

Лісничого фундації імені графа Скарбека, вірменина за національністю, обманом забрали з дому, на його власнім фаетоні привезли в НКВД. Від’їжджаючи з дому, лісничий навіть з жінкою не попрощався…

Не знаю, як прийшов в тюрму рахівник сільськогосподарського ліцею з Черниці. Який був суд і як їх судили — не знаю, це був великий секрет місцевого НКВД. Одного дня всім затриманим зв’язали дротом руки взад, зложили всіх у тягарову машину, яка була в тюремнім розпорядженні. Прикрили брезентом, а зверху — зеленим галуззям (немов замасковані перед німецькими літаками).

У цій вантажівці вивозили на смерть зв’язаних дротом жителів Миколаївського району

Перед полуднем завезли їх у недалекий гай-лісок фундації імені графа Скарбека. Там всіх з автомашини висадили. Положили зв’язаних долів лицем, зверненим до землі. Біля того місця стояв тракторець «Сталінець», гудів, тарахкотів. В той час енкаведисти підходили до кожного зв’язаного, стріляли у потилицю — забивали на місці.

У часі тої екзекуції рахівник сільськогосподарського ліцею звернув голову в бік — щоби подивитися, що діється. Одержав кулю в лице. Куля перейшла через кістку горішньої щелепи. Зімлілий рахівник лежав на сирій землі в ліску

По скінченні мордування людей енкаведисти відійшли чи за лопатами, чи за чим іншим. Ранений рахівник прийшов до притомності. Спочатку повз на животі, відтак встав і втік з того ліску, сховався в житі на полях недалекого села Демня. Руки, взад зложені і дротом зав’язані, не міг розв’язати. У житі просидів до вечора. Вечером підійшов до крайної хати — там йому помогли розв’язати руки, обмили лице, перев’язали рану. В селі не хотів зіставлятись. Навернув назад в поля. Дві дівчини, котрі знали про це вандальство і місце, де скривається рахівник, тихцем носили йому молока. Він жив, не показуючись людям, аж до приходу німців. Як лише ті зайняли територію, рахівник вийшов з сховища, розказав і показав місце звірства.

Блискавкою розійшлась сумна звістка в місті і в околиці. Нарід збігся, викопав помордованих. По одному трупови клали на одну підводу. В місті зложили всіх у «Просвіті». Там їх всіх обмили, переодягнули в чисті убрання. Кождому вистругали осібну домовину. Всіх відвезли в церкву, відчитали похоронні молитви і похоронили у спільну могилу на місцевім кладбищі.

На похорони зійшлося кілька тисяч людей. Всі плакали. І я плакав. Я не міг без сльоз терпіти тяжкої печалі жінок і осиротілих дітей…".

Фото з домашнього архіву Романа Сколоздри