Академіком Сахаров залишився завдяки Ейнштейну

Німецького вченого з Прусської академії наук вигнали нацисти, і в Кремлі побоялися їх наслідувати


Андрій Сахаров на трибуні Першого з’їзду народних депутатів СРСР

У 70-х роках минулого століття радянського вченого-ядерника і водночас дисидента Андрія Сахарова (Нобелівська премія миру 1975-го) позбавили трьох Зірок Героя соціалістичної праці та всіх інших радянських нагород і премій. А незадовго до московської Олімпіади-80 і висилки його у Горький (нині Нижній Новгород), який тоді був закритим для іноземців містом, вирішили відібрати у Сахарова ще й звання академіка Академії наук СРСР.

ДЛЯ ЦЬОГО скликали загальні збори Академії наук. Під загрозою кадрових репресій кворум зібрали, куратора з ЦК КПРС прислали, і процес пішов. Хоча й кволо. Не хотілося академікам ганьбитися!

І ось якийсь членкор, позираючи на кам’яне обличчя куратора з ЦК, несміливо зауважив, що воно, мовляв, звісно… Сахаров вчинив з радянським народом кепсько… Треба би керуватися нашими партійними принципами… Але тут ось яка справа: академік — звання пожиттєве, і ще не було випадку, щоб академіків виключали з Академії…

І тут пожвавішав нобелівський лауреат із фізики 1978 року, академік Петро Капіца.

— Як це не було! — голосно заперечив він. — Є прецедент!

Куратор із ЦК полегшено зітхнув. А Капіца продовжив:

— 1933 року з Прусської академії наук виключили Альберта Ейнштейна (лауреат Нобелівської премії з фізики 1921 року. — Авт.).

Запала моторошна тиша, і Сахаров радянським академіком залишився. Після таємного голосування до Капіци підійшов куратор і, бажаючи продемонструвати своє знання наукових термінів, запитав:

— А якими ще критеріями, крім Ейнштейна, ви керувалися?

— Молодий чоловіче, — відповів нобелівський лауреат, — у науці, як і скрізь, є один критерій — совість!

Уже в кулуарах куратор запитав про Сахарова в «атомного» академіка Анатолія Александрова:

— Як він може бути членом Академії наук? Він же давно не працює!

Александров сказав:

— Знаєте, в мене теж є член, він теж давно не працює, але я тримаю його при собі за минулі заслуги!

ВВАЖАЮТЬ, що якби дослідження, здійснені геніальним італійцем Енріко Фермі (Нобелівська премія з фізики 1938 року), публікувалися різними авторами, то принаймні шестеро з них були б удостоєні Нобелівської премії — за статистику, теорію бета-розпаду, досліди з властивостей нейтронів, теоретичні роботи зі структури атомів і нейтронів, створення першого атомного реактора, праці з фізики високих енергій.

Саме Фермі дав ключ до розуміння властивостей електронів у металах. У фізиці й астрофізиці вживаються терміни «газ Фермі», «Фермі-рідина», «поверхня Фермі», «метод Томаса — Фермі», «ферміївські імпульси нуклону в ядрі», «нейтронний „вік“ за Фермі», «ферміївська теплова колонка» тощо.

1926-го, у віці 25 років, Фермі уже був професором Римського університету. Та у 1930-х умови для наукової праці в Італії значно погіршилися. Посилення фашистської диктатури Муссоліні спонукало вченого покинути батьківщину. У 1938 році, відразу ж після отримання у Стокгольмі Нобелівської премії за дослідження властивостей нейтронів, Фермі зі сім’єю виїхав просто зі шведської столиці у Нью-Йорк. У США його діяльність стосувалася підкорення атомної енергії, і у 1942 році в Чикаго Фермі досягнув ланцюгової реакції і створив перший у світі ядерний реактор. Продовжуючи досліди в галузі мирного і воєнного застосування ядерної енергії, з 1944 року Фермі працював у Лас-Аламосі, в лабораторії Оппенгеймера, яка займалася створенням атомної бомби.

Коли 1933 року учень Фермі Бруно Понтекорво написав для енциклопедії вчителя статтю «Плеохронізм», Фермі сухо сказав: «Я тут нічого не розумію». І пояснив, як треба писати статті для таких видань: перші кілька речень мають бути цілком зрозумілими будь-якій освіченій людині. Його статті були саме такими.

Уже по війні, працюючи професором Чиказького університету і в Інституті ядерних проблем, який нині має його ім’я, Енріко Фермі брав участь у науковому семінарі. Там виступали теоретики, учні Оппенгеймера. Як розповідав сам учений, він був тоді геть пригнічений своєю неспроможністю збагнути, про що, власне, йдеться. І лише остання фраза семінару: «Ось у цьому й полягає ферміївська теорія бета-розпаду!» дещо заспокоїла його.

КОЛИ майбутній академік Лев Ландау (Нобелівська премія з фізики 1962 року) ще працював професором Московського університету, він полюбляв приходити до своїх студентів у гуртожиток і бесідувати з ними на найрізноманітніші теми. На запитання, що цікавого довідався він під час таких вечірніх теревенів, Лев Давидович відповів:

— Одним хлопцям подобаються у дівчат очі, інші звертають увагу на волосся, ще інші — насамперед на фігуру. Але, виявляється, при цьому всі вони напружено думають зовсім про інше місце, причому про одне й те саме!