Передплата 2024 ВЗ

Великий футбол і велике кохання

Щороку у жовтні у Львові відбувається перегляд найновіших польських фільмів, який традиційно збирає велику глядацьку аудиторію.

Очевидно, так буде і цього року. На львівську прем’єру фільму «Зірки» (Gwiazdy)   обіцяє прибути герой цієї стрічки, популярний у минулому футболіст Ян Банась, чиї життєві події стали основою для  захопливого сценарію.

Як повідомив президент львівського футбольного клубу «Погонь» Марек Хорбань, йому вдалося знайти Яна Банася, який мешкає самотньо у відомому футбольному місті Забже, і запросити до Львова.

Цікаво, що Ян Банась свої перші місяці у лоні матері провів у воєнному 1942 році саме у місті Лева... А далі тільки слова нашого героя, які прозвучали кілька років тому.

— Мої батьки познайомилися у Львові, де мама працювала, а батько був вояком у складі німецької армії. Коли завагітніла, поїхала  до Берліна, куди його на той час перевели. Сподівалася, буде на неї очікувати. Та виявилося, даремно їхала. Спочатку їй сказали, що він загинув на фронті, а потім виявилося, що обдурив її і має іншу сім’ю.  Народився я у Берліні у березні 1943 року. Прожили ми там шість місяців а потім мама поїхала до своєї родини в Катовіце. Їй було важко у воєнні та повоєнні роки виховувати самій малу дитину, але якось впоралася.

23 роки панувала тиша, жодного листа, жодного слова чи шоколадки. Мама просила мене молитися за нього — все-таки, батько. А коли він довідався, що я виступаю за збірну Польщі, прийшла йому думка, що може на синові заробити. Почали приходити листи, хотів зустрітися. Хоча спілкуватися нам було непросто, бо він не знав польської мови, а я не розмовляв німецькою.

Зрештою, намовив мене на втечу. Приїхав до Гетеборга, де наш клуб «Полонія» (Битом) проводив міжнародний матч. Посадив мене до свого авта і привіз на пором, прихопивши ще двох моїх колег, Конрада Байгєра і Норберта Погжебу. Мені вже було 23 роки, але я дуже хотів виступати у клубі Бундесліги, а батько стільки наобіцяв. То я погодився.

Мама не сперечалася, хотіла, щоб її син розвивався, добре заробляв, і вірила, що мені добре піде в Німеччині. Шкода, бо виявиться, що батько нас знову обдурив.

Він на той час працював у друголіговому клубі “Хоф”, де я розпочав тренування, очікуючи на контракт з якимось відомим клубом. Але мене за ту втечу дискваліфікували на два роки, і я нікого вже не цікавив. А ще батько дав мені підписати документ, де вказувалося, що 10% з кожної умови буде належати йому - за ніби виховання такого футболіста. Мене це заболіло, бо тоді я зрозумів, що він мене виманив не як сина, а як футболіста, на якому можна заробити.

Тоді я поїхав до відомого клубу «Кельн». Там спортивним директором працював знаменитий німецький тренер Зепп Гербергер, який керував збірною ФРН, коли вона здобула звання чемпіонів світу 1954 року, а партнером міг бути майбутній  чемпіон світу Вольфганг Оверат. Я бігав з командою на тренуваннях, відчував, що міг би грати, але ота дискваліфікація...

Тоді я написав листа до «Полонії», що прагну повернутися. Рік мене не було, але повернення зустріли з розумінням. Важливо, що моїми прихильниками були особи з керівництва міста і округу. Тож покарання за втечу за кордон вдалося уникнути. Виступати мені ще не дозволили, але тренуватися не забороняли. Єдиним плюсом від перебування в Німеччині стало розуміння того, як треба тренуватися, щоб бути у хорошій формі. Виявляється, я перейшов на німецьку ментальність і дисципліну.

Через кілька місяців мені дозволили грати в офіційних матчах, але існувала заборона виїзду за кордон, зокрема, до Німеччини. Хоча ще якийсь час грав за збірну Казімєжа  Гурського, на Олімпійські ігри 1972 року в Мюнхені мене не взяли. Не потрапив і на чемпіонат світу 1974 року до Німеччини. А це були найкращі виступи збірної, де вона здобувала нагороди. Отак через власну дурницю я втратив найкращі роки виступів на найвищому світовому рівні. Це була така моя політична травма.

На моєму нещасті трохи скористав Гжегож Лято, який посів моє місце правого нападника на полі. Він повністю використав свій шанс, ставши найкращим бомбардиром Мундіалю-74. А я мав великий жаль до нашої влади, при якій людина самостійно не вирішує свою долю. Комуну перескочити не вдалося.

Нарешті 1975 року виїхав у США, а звідтіля до Мексики. Ще пограв кілька років, але вже став футбольним дідусем. Ще тримався якогось рівня, бо горілки не вживав, може, бокал вина після матчу. До горілки мали бажання інші. Пам’ятаю, як «вписувався» до складу збірної Польщі після дебютного міжнародного матчу. Капітан команди, легендарний Ернест Поль, сказав, що маю зробити: «Візьми кільканадцять пляшок, щоб не забракло». І поки їхали у поїзді з Варшави до Катовіц, старші колеги за кілька годин «знищили» вісім пляшок горілки.

… Ян Банась ще розповідав про те, що любив елітні автомобілі. Їздив свого часу червоним «Форд Мустанг», яких у Польщі було лише декілька. Як мав не одну дівчину, що прагнула поїздити таким авто. Якось то все минуло, живе самотньо, але не жалкує, що так все вийшло. Цього вже не зміниш…

Але фільм не про футбол, зрештою, його там не так багато. Фільм про людину, її захоплення і велике кохання.

Для мене важливим є те, що Ян Банась походить зі Львова. І хоча ніколи у нас не був, тепер отримає можливість ходити тими вулицями, якими молодою бігала його мама.

Схожі новини