І за радянської влади безпартійний професор зберіг австрійське виховання та гонор

Є лікарі, яким варто піти з професії. Пацієнти їх дратують, вчитися не хочуть, на думці — лише гроші. Є “лікарі від Бога”, які врятували сотні, а то й тисячі життів. А є лікарі, які змінюють хід історії. Професор Анатолій Гнатишак був одним із таких. У 1966 році заснував на базі Львівського медуніверситету (тоді ще — інституту) першу у СРСР кафедру онкології для студентів. Інтуїція не підвела чоловіка. По собі залишив когорту обдарованих учнів. Серед них — видатний український онколог професор Борис Білинський (на фото), який очолював кафедру впродовж 18 років. Про свого вчителя, якому 20 лютого мало би виповнитися 100 років, розповідати може годинами...

Походив професор з родини священиків з Лемківщини, із Криниці. У його батьків служила наймичкою мама відомого художника-примітивіста Никифора Дворняка. Анатолій Іванович зберіг багато його замальовок. 

На Лемківщині був сильним русинський рух. Багато русофілів було й серед священиків. Здавалося б, професор Гнатишак мав би також обстоювати єдність з російським народом і Росією, але ця ідея його не захопила. В українські рухи також не входив. Сам еволюціонував до свідомого українця. Лекції читав українською. 

“У 1944 році доля закинула його у Саксонію, тож у декого з’явилося припущення, що співпрацював з нацистським режимом. Але так можуть говорити лише ті, що не є корінними галичанами, — каже професор Білинський. — Німці на Східній Україні і німці на Західній поводилися по-різному. Чинили страшні речі проти євреїв. До галичан застосовували репресії, тільки якщо ті виступали проти німецької влади, входили до лав УПА, ОУН. 

Після закінчення медінституту Анатолій Гнатишак працював у залізничній лікарні. Коли передислокувався фронт, увесь колектив відправили працювати до Німеччини. Не міг не підкоритися цьому розпорядженню. Єдине, що міг зробити, — поповнити лави УПА чи партизанського загону Ковпака. Не був до цього готовий. Хотів працювати, тому й поїхав разом зі своєю лікарнею. Навіть органи радянські то розуміли — не застосовували до нього репресій (що цікаво, професор Гнатишак не був членом КПРС. — Авт.). Такі були часи. Мою маму також переселили. Не зв’язали — видали картку і мусила їхати. Багато людей не вернулося в Україну. Поїхали у Канаду чи США”.

“Анатолій Іванович любив повторювати: “Маю австрійське виховання”. Народився у 1917 році. А Австрійська імперія розвалилася 1918-го. Виховувався за Польщі. Однак австрійський вплив на Львівщину зберігався тривалий час. Навіть до сьогодні (хоча би в архітектурі), — каже професор Білинський. — Столик біля ліжка, називають тумбочкою. А у нас, в Галичині, кажуть накаслик (з нім. Nacht Kasten — нічна скриня). Диван називають бамбетлем (з нім. Baum Bettel — дерев’яне ліжко). Був свідком, як на базарі пані до продавця звертається: “Переважте мені той товар!”. А він: “Жіночко, українською мовою кажу, же не маю дівіхтів!” (з нім. Gewicht — гиря, вантаж). Колись в Австрії мене почастували їхніми національними стравами. Таке саме готувала моя бабця”. 

Анатолій Іванович хотів бути загальним хірургом. Якби не зустрівся з Гаврилом Ковтуновичем, не став би онкологом. Той також був хірургом, працював на кафедрі загальної хірургії. Був учнем Миколи Петрова зі Санкт-Петербурга — відомого онколога, який заклав основи онкології у Східній Європі і не тільки. Для петербурзької школи було характерним наукове “вільнодумство”, наскільки це було можливо у тих умовах. Професор Ковтунович став “містком” між петербурзькою і львівською школами онкології. “Заразив” Анатолія Івановича своїми ідеями і надихнув створити першу у СРСР кафедру онкології для студентів. 

Професор Гнатишак любив побесідувати зі студентами, розпитати про плани на майбутнє. Міг поставити надто добрі оцінки. Міг насварити: “Нічого не читаєте, нічого не знаєте!” Але не було такого, щоб критикував лише одного студента. Часом давав складні завдання. Коли колеги йому на це вказували, відповідав: “Хочу показати молодим, що у медицині так просто нічого не буває. Може, хтось з них вирішить піти з професії”. 

Наші прабабці народжували 6-10 дітей. З них половина вмирала. Ті, що виживали, мали міцне здоров’я. Тепер жінки народжують одно-двоє дітей. Половину вагітностей доводиться рятувати. Хворі діти стають дорослими, одружуються з такими ж, як вони. Потомство з точки зору генетики стає все гіршим і гіршим. Через те і росте захворюваність на рак…

Коли у 1966 році була заснована кафедра, роботи у її працівників було менше, ніж тепер. Пацієн­ти — переважно старшого і похилого віку. Професор Білинський показує перший підручник з онкології українською мовою, який написав сам. У 1970-х рр. молоді на рак рідко хворіли. “Є три основні причини виникнення раку, — пояснює. — Це — вплив хімічних речовин (викиди фабрик і заводів внаслідок спалювання бензину, вугілля, вихлопні гази). На другому місці — віруси (наприклад, рак шийки матки викликає вірус папіломи людини). На третьому — радіація (дається взнаки Чорнобиль). Негативні процеси в організмі запускаються на тлі генетичної схильності. Якщо у жінки в родині були випадки раку грудної залози (хворіла тітка, мама чи бабуся), потрапляє у групу ризику. Генофонд людства стає гіршим. Наші прабабці народжували 6-10 дітей. З них половина вмирала. Ті, що виживали, мали міцне здоров’я. Тепер жінки народжують одно-двоє дітей. Половину вагітностей доводиться рятувати. Хворі діти стають дорослими, одружуються з такими ж, як вони. Потомство з точки зору генетики стає все гіршим і гіршим. Через те і росте захворюваність на рак — не лише в Україні, а й у цілому світі”. 

“Товаришували з професором понад 40 років, — каже Борис Білинський. — Водив його по Карпатах (я був інструктором з альпінізму), спали у наметах. Коли мене призначили проректором медінституту, був проти. Казав, що адміністративні коридори не ведуть у велику науку. Але якщо людина має адміністративну владу, може більшого добитися на своїй посаді. Моєї кафедри тоді ніхто не перевіряв. Працівники мали більше відряджень. Великі хірурги Олександр Вишневський і Борис Петровський свого часу були міністрами, завдяки чому змогли заснувати інститути хірургії”. 

Попри те, що з головою поринув у науку, знайшов час, аби влаштувати особисте життя. Його жінка Стефанія — рентгенолог. У пари народилося двоє дітей — Рома і Орест. Орест не став лікарем. Рома вивчилася на рентгенолога, захистила кандидатську, завідувала кафедрою рентгенології у Львівському медуніверситеті. Виїхала до США. Одружилася з хірургом, має сина й доньку. Син працює у нас у відділенні проктології”.

Професор ціле життя присвятив своїй кафедрі. Та коли почало підводити здоров’я, перейшов на роботу у поліклініку в обласну клінічну лікарню. Пояснював це тим, що йому буде легше добиратися на роботу. Почувався трохи ображеним. Коли людина перебуває на високій посаді, їй важко відійти від справ.

У професора діагностували рак шлунка. Не хотів оперуватися. На дні народження (коли святкували 85 років) його оточили молоді жінки-лікарі. Любив жінок. Зрештою, хто їх не любить? — усміхається мій співрозмовник. — Він зрозумів, що ще комусь потрібний. Але оперуватися вирішив не у нас, а в обласній клінічній лікарні. Казав, хоче полегшити життя своїй дружині, щоб їй не треба було далеко їздити. Прооперували його невдало — шви розійшлися, і він помер. Провідував його за два дні до смерті. Коли сказав у кінці розмови, що все буде добре, він лише махнув рукою. У ньому завжди поєднувався науковий оптимізм і особистий песимізм. Любив людей і водночас був мізантропом. Часто повторював, що жодна релігія у світі, жодна ідеологія не змогли створити нової людини. Людина й далі залишається зіпсутою, поганою, егоїстичною”…

Фото автора та з приватного архіву Б. Білинського