Даремно Микола ІІ не дослухався до застережень мудрого Петра Дурново...

 Напередодні Першої світової війни ніщо не віщувало близького краху Російської імперії. Було покінчено з революційною смутою. Більшовики не мали великого авторитету у суспільстві. Ленін сидів у закордонних бібліотеках, строчив свої революційні і філософські праці, попивав пиво у швейцарських і паризьких барах, а ще крутив роман з Інессою Арманд... У той час економіка Росії була на піднесенні. Люди старшого покоління пам’ятають, що усі досягнення радянської економіки порівнювали з дореволюційним 1913 роком, який визнавався найбільш успішним. Росія, а точніше, Україна, тоді годувала половину Європи... Але вже тоді в Європі можна було відчути запах майбутньої великої світової війни.

Колишній міністр внутрішніх справ, пронімецьки налаштований Петро Дурново, не був, на відміну від Гришки Распутіна, екстрасенсом і провидцем. Він був мудрим аналітиком геополітичної ситуації. У лютому 1914 року звернувся до Миколи ІІ із ґрунтовною запискою, у якій застерігав від війни з Німеччиною у союзі з Англією і Францією, доводив, що невдачі у війні неминуче призведуть до краху імперії і революційних потрясінь. Це пророчив і Григорій Распутін, особа, наближена до дружини імператора німкені Олександри Федорівни. На свою погибель, Микола ІІ таки ув’язався у безглузду війну...

 Війна з Німеччиною, Австро-Угорщиною і Османською імперією починалася на високій патріотичній хвилі. Ніхто “не косив” від призову. Та згодом проявилася уся прогнилість царського режиму, нечуване казнокрадство і тупість чиновництва. Почалися невдачі на фронтах, величезні втрати, розруха, голод, втома солдатів від тривалої і незрозумілої для них війни, розкладання війська більшовицькою агітацією... Центром Лютневої революції 1917-го став Петроград. Сірником, який спричинив вибух, стали величезні черги за хлібом (хоча є твердження, що хліба у Петрограді вистачало, паніку запустили провокатори). Ширилися “голодні бунти”, антивоєнні мітинги, страйки на промислових підприємствах. У таких умовах владу у столиці перебрав Тимчасовий уряд, який очолив князь Георгій Львов, а Державну думу — Михайло Родзянко. Ці прізвища стерлися з пам’яті. Запам’ятався Олександр Керенський, чудовий адвокат і оратор, який був останнім керівником Тимчасового уряду. Його “розкрутила” радянська пропаганда, створивши міф про те, що Керенський тікав із Зимового палацу у жіночому вбранні... Водночас із Тимчасовим урядом діяла і Петроградська рада. Відомий термін “двовладдя”. Трагедія царської влади полягала ще й у тому, що поліція була безсилою, а столичний гарнізон майже у повному складі перейшов на бік революції. Боєздатні частини, зняті з фронту, не змогли дістатися Петрограда.

Чи могло бути інакше? Якими були мотиви царя, який на початку березня зрікся престолу, що довершило крах імперії 300-річної династії Романових? Чому не змінив військового керівництва і не придушив силою революційних виступів? Ці та інші запитання я адресую кандидатам історичних наук з кафедри історії України та етнокомунікацій Львівської політехніки Івану Хомі та Василю Банаху.

- Чому не придушив силою? - розмірковують вголос історики. - Сили були вже не ті. Ситуація вийшла з-під контролю. Навіть Семеновський полк, найбільш відданий царям з часів Петра І, який під час революції 1905 року стріляв у робітників, перейшов на бік Тимчасового уряду і Петроградської ради. У демонстрантів стріляли поверх голів. Натовп сміявся із солдатів. Вже потім стріляли на ураження. Люди розбігалися, ховалися за будинками і збиралися знову у натовпи... Царя не підтримувало ані військове керівництво, ані найближче оточення. І характер у Миколи ІІ був нерішучим...

- Чи були серед організаторів Лютневої революції етнічні українці?

- Були! Найбільш помітна постать - відомий український цукрозаводчик і меценат Михайло Терещенко. У березні-травні 1917 року обіймав у Тимчасовому уряді посаду міністра фінансів, а у травні-жовтні - міністра закордонних справ. Пишався тим, що обіймав міністерські посади у 29 років... Але українець Терещенко не сприймав національно-визвольного руху і державницьких устремлінь українського народу...

- Як Лютнева революція вплинула на долю України? Почнемо зі створення Центральної Ради і її Першого Універсалу...

- Революційна хвиля 1917 року підштовхнула до активнішого політичного життя насамперед Київ. Після зречення Миколи ІІ у Києві було утворено своєрідний політичний осередок - Українську Центральну Раду. Головою заочно обрали Михайла Грушевського, який прибув до Києва лише через тиждень після обрання. Михайло Грушевський та засновники Центральної Ради започаткували процес політико-правового утвердження політичної діяльності, тобто права вважати Центральну Раду легітимним, як зараз кажуть, представником українського народу, і говорити від його імені. Тоді панували “модні” соціалістичні і соціал-демократичні ідеї. Центральна Рада стояла на позиції національно-територіальної автономії у складі Російської Федерації. У другій половині травня 1917 року до Петрограда було відряджено делегацію на чолі з Володимиром Винниченком з переліком тих пунктів, які розкривали зміст поняття національно-територіальна автономія. Тимчасовий уряд все це відкинув і відмовився визнавати Центральну Раду. Цей уряд міг говорити з очільниками Центральної Ради з позиції сили. Адже у Києві був розміщений військовий округ із багатотисячним відданим Тимчасовому уряду особовим складом російських військ.

- Чому в Україні не було лідерів політичного руху, які б задекларували створення незалежної держави, створення українського війська?

- Були такі люди. Але у меншості. Це, зокрема, Микола Міхновський, представник української партії соціалістів-самостійників. Він був генератором радикальних ідей, закликав розірвати з Росією, створювати свою армію. А ще — В’ячеслав Липинський, організатор української демократичної хліборобської партії, теоретик українського консерватизму, прихильник монархічного правління. Він говорив про український народ, “який живе, хоче жити і буде жити як народ незалежної держави”. Не слід забувати про реалії того часу. За станом на 1917 рік на Великій Україні було близько двох відсотків політично активного та національно свідомого населення. Переважну більшість українців у колишній Російській імперії становили селяни. Для них головним було земельне питання. Державницькі, національно-патріотичні устремління були для хліборобів на другому чи третьому плані... Деякі історики полюбляють кидати камінчики у бік Грушевського, Винниченка, інших керівників Центральної Ради. Мовляв, не думали про українське військо. Думали, але в рамках українізації армії Росії. Але політика - мистецтво можливого. Той же Грушевський докладав чимало зусиль для українізації того війська, яке воювало у складі російської армії. Ставилося питання, аби українці служили лише на території України, ближче до своїх домівок. Але вони були розкидані по різних фронтах, російські офіцери перешкоджали українізації війська.

Думаю, що Лютнева революція полегшила особисту долю багатьох українців, насамперед галичан. Знаю, Андрей Шептицький, депортований царським режимом 1914 року у глиб Росії, зміг перебратися до Петербурга, а потім до Києва...

З початком війни був заарештований вже у Києві і Михайло Грушевський нібито за австрофільство і шпигунство. Зі Львова до початку 1915 року було депортовано близько 300 заручників, яких царський режим вважав політично небезпечними. Серед них був і відомий політичний та громадський діяч, меценат Степан Федак, до речі, тесть українських націоналістів Коновальця і Мельника...

- Які уроки можна винести з Лютневої революції, поразки наших національно-визвольних змагань?

- Сподіватися тільки на власні сили. Бути суб’єктом, а не об’єктом політики. До поразок призводять відсутність єдності і популізм, коли до політики долучаються пройдисвіти і авантюристи. І головний урок: будь-яка Росія - царська, буржуазно-демократична, більшовицька, путінська ніколи не змінить імперської суті і не визнає права колись поневолених народів на незалежну державу.