Жива легенда Олесь Гуменюк

91-річний ветеран УПА згадує минуле.

Боротьба… Це слово, яке, напевно, з десяток разів прозвучало під час розмови із уст старенького чоловіка, ім’я якого Олесь Гуменюк (на фото). Він — голова Спілки ветеранів УПА, а понад 70 років тому відчайдушно боронив українську землю від іноземних загарбників. У свій 91 рік пан Олесь сідає за кермо автомобіля та прямує на відкриття чергового пам’ятника, який за його ініціативи зводять на теренах Львівщини. Усміхнений та життєрадісний, він розповідає про деталі, які десятками літ зберігались у пам’яті ще живих і вже померлих ветеранів. 

- Пане Олесю, розкажіть про вашу молодість, юнацькі роки. Чим захоплювались, про що мрія­ли, які мали плани на життя?

- Я народився у непростий час. Мій батько був вояком Української Галицької Армії і, як інші хлопці того часу, намагався обстояти права на створення власної держави. Тому у сім’ї завжди панував український дух і звучала рідна пісня. Батько вчив боротись, розповідав про героїчні часи Січових стрільців, про бій на горі Маківці, ділився мріями про вільну та незалежну Україну. Усе це справило на мене неабияке враження, я був захоплений мріями, що зможу жити в державі, національна мова якої — українська. У 1937 році батько віддав мене зі сестрою в Коломийську гімназію. Неповні два роки я здобував освіту, непогано вивчив німецьку мову. У 1939 році прийшли совіти. Спочатку радянська пропагандистська машина завезла у продуктові магазини безліч продуктів: печиво, солодощі, халву, хотіли усім показати, що прийшов «совєтський рай» і тепер усі заживуть по-новому.  Згодом почали пропадати наші хлопці з ОУН. З’ясувалось, що їх розстрілювали енкаведисти та закопували в землю. Вже тоді я зрозумів, що прийшов страшний ворог. Тому в планах у мене було одне — боронити Україну.

- Коли ви вступили до лав УПА? Яка тоді була організація? Можливо, ви щось знаєте про плани керівництва ОУН?

- 22 червня 1941 року наша родина жила у Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Через два тижні німецькі війська уже були тут. Пам’ятаю, як енкаведисти втікали на Східну Україну, забираючи зі собою останнє. Тоді я думав, що «ворог мого ворога — мій друг». Надіявся, що з німецькою підмогою ми зможемо остаточно визволити велику Україну з-під російського ярма. Таку ідею тоді розділяли Степан Бандера, Олег Гасин, Ярослав Стахів та Іван Габрусевич, які 

23 червня 1941 р. поклали на стіл німецького вермахту «Меморандум чотирьох». Згідно з ним українці створювали мільйонну армію, яка мала б допомогти німцям у боротьбі проти більшовиків. На жаль, Гітлер не сприймав серйозно українців і відкинув цю пропозицію, а лідера ОУН Степана Бандеру відправив в Аушвіц. Мій шлях повстанця почався із села Черниці, що на Бродівщині. Там я познайомився з сотенним Чорняком у штабі УПА. В тому ж районі, поблизу села Суховолі, відбулося моє бойове хрещення. У той час, 1944 року, радянські війська підходили все ближче до кордонів Західної України, і ми з хлопцями були змушені відступати в Карпати.

- Які у вас найяскравіші спогади з часів визвольної боротьби?

- Пам’ятаю, ми з хлопцями організували радянським солдатам засідку. Добре розмістились в окопах, підготували зброю, стали усі на свої місця й чекаємо ворога. Я дивлюсь, збоку хлопець молодий, кулеметник, увесь трясеться, зуб на зуб не попадає. Я вирішив помінятись із ним місцями, адже роль кулеметника дуже важлива: він починає атаку, тим самим дає сигнал воїнам стріляти. Бачу, з лісу виходить колона й рухається в наш бік. Я приготувався, зарядив зброю, підпустив їх на відстань 50 метрів, зібрався стріляти, й тут у мене клинить кулемет, а ворог підходить усе ближче й ближче. Ззаду до мене підбігає чотовий: «Олесю, ти чого не стріляєш, ворог під носом». Не вагаючись, дістаю гранату і кидаю її прямо під ноги колоні. Ударною хвилею я зачепив двох солдатів, ще один встиг сісти на коня і втекти. Пам’ятаю, той день був особливим. Хлопці отримали зброю, амуніцію, патрони й цілий віз американських консервів. Ми йшли по селу, сп’янілі від перемоги, й співали українські пісні. Тоді я відчував радість перемоги. 

- Що було після закінчення Другої світової війни? Як ви продовжували боротьбу? Чи надіялись ви на те, що зможете перемогти радянську владу?

- Коли німці оголосили капітуляцію, я підійшов до провідника й запитав: «Що буде далі?». Його відповідь мене приголомшила. Він сказав, що усі ми помремо, а ті, кому все-таки пощастить вижити, будуть закриті у концентраційні табори у далекому Сибіру. Але наш слід залишиться навічно: наші прапори, червоно-чорні та жовто-сині, будуть майоріти через десятки років, наша слава пронесеться крізь віки до правнуків. Справу, яку почали наші батьки, — національно-визвольну боротьбу — довершать наші діти. Лише зараз, у свої 91, я розумію це: коли дивлюсь на молодих хлопців в АТО, бачу жовто-блакитний прапор як символ України. Свою боротьбу я закінчив в 1945-му. Отримав поранення, впав з 6-метрової висоти і зламав ногу. Поки мене виходили добрі люди, хтось здав моє розташування, й наступного дня енкаведисти чекали мене на порозі будинку. 12 років концентраційних таборів у Норильську, Свердловську й Магнітогорську — вердикт радянської влади. 

- Що б ви хотіли сказати молодому поколінню?

- Україна буде найбільш квітучою державою у Європі. Гібридна війна на сході України рано чи пізно закінчиться, думаю, не більше року мине, як наші хлопчики звільнять окуповані території. Ми справились зі Сталіном та Гітлером, повалили Радянський Союз, думаю, що нам стане сили розібратись і з Путіним. Головне, вірити у власні сили.