Вельможна Тарноруда під знаком білої троянди

У форматі екотуризму Волочищина все ще залишається «темною конячкою» не тільки для Хмельниччини, а й для України. Поки що занедбаною, недоглянутою, непричесаною. 


Ця прикордонна земля, відмежована Збручем від Тернопілля, з давніх-давен лежала на перехресті торговельних, паломницьких, мандрівних і невільничих шляхів, на перехресті світових релігій, на перехресті культур, потопаючи у смарагді заплав, лук та густих лісів…

Купецькі човни приставали до берегів Збруча, привозили сюди звідусіль дорогоцінний крам, а небезпека нападу татарських орд лише гартувала дух та силу волелюбів та відчайдухів, що обрали ці мальовничі нескорені місця для життя. Адже мешкати на пограниччі у всі часи було непросто.

Тарноруда нагадує подорожньому про свою давню історію.

Сюди на лови дикого вепра чи оленя не раз навідувалися вельможні литовські князі Коріатовичі, а славнозвісне «волочище» — болотистий берег, яким середньовічні купці перетягували свої човни в обхід митниці — дало назву невеличкому сільцю, що віки по тому стало містом Волочиськ, центром регіону, центром сучасної об’єднаної територіальної громади.

Найбільшої уваги поціновувачів «зеленого» туризму заслуговує маршрут Волочиськ — Тарноруда — Зайчики.

 Тарнорудський костел.

Колись вельможна Тарноруда, що на Волочищині, має всі шанси для того, аби перетворитися у потужний історичний бренд свого регіону. А все завдяки тому, що середньовічне Розматинча, як тоді називали Тарноруду, було тісно пов’язане з історією решти Подільської землі. Інакше й бути не могло, адже Тарноруда слугувала її крайнім форпостом і у певному сенсі — ключем до Поділля. 

Розквіт Тарноруди-Розматинча, як і всього Подільського князівства, почався більшою мірою за Олександра та Юрія Коріатовичів, безпосередніх учасників легендарної битви на Синіх Водах 1362 року, де русько-литовські війська на чолі з князем Ольгердом завдали нищівної поразки монголо-татарським ордам. Врятували Європу від понищення. У тій битві брали участь і племінники Ольгерда, княжичі Олександр та Юрій, яким після перемоги дядько Ольгерд і відділив Поділля у володіння, а разом з ним і Розматинча-Тарноруду. 

Одна з легенд Тарноруди — про заснування тарнорудського костелу Божої Матері Святого Скапулярія — виникла саме завдяки явищу дуумвірату — одночасному попарному правлінню Коріатовичів. Отож ця історія розповідає, як якихось два безіменних брати на місці старої дерев’яної каплиці у Розматинчі звели кам’яний костел...

Однак дивне формулювання про двох «безіменних» заможних братів, що могли собі дозволити інвестувати кошти у будівництво костелу над Збручем у смутне лихоліття, наводить на думку, що ними могли бути саме князі — Олександр та Юрій Коріатовичі, тогочасні повноправні володарі землі Подільської. 

У ті славні часи люди здобували собі ім’я у ратних лицарських подвигах, пам’ятаючи також і слова 113-го Псалма, котрий був девізом усіх християнських лицарів доби Середньовіччя, зокрема відважних тамплієрів: «Не нам, Господи, не нам, но Імені Твоєму дай славу...». Тож цілком можливо, що саме тому князі Коріатовичі вважали для себе ганебним чіпляти на тарнорудський костел табличку з написом, традиційним для сучасних нардепів-благодійників «Побудовано за ініціативи та підтримки бла-бла-бла....»

Отож костел двома «безіменними» братами був зведений в тих часових межах легендарної Синьоводської битви, а можливо, і на честь перемоги у цій баталії. 

Коріатовичі підтримували тісні зв’язки з Римом, а 30 січня 1378 року Папа Григорій XI наділив одного з них — Олександра, хрещеного, до речі, за латинським обрядом якраз напередодні Синьоводської битви, священним привілеєм надавати місцевому населенню духовні відпусти. За Коріатовичів Тарноруда розквітла як торговельне містечко. Тож Розматинча — перша, тодішня назва, що походила, ймовірно, від слова «розмін», могла цілком відображати формат життєдіяльності міста. Містечко перетинав вельми жвавий тракт, що вів до Кракова. Розкинувшись на березі повноводого Збруча, Тарноруда була оптово-торговельним центром, де велася жвава торгівля та обмін.

Пізніше Тарноруда отримала й Магдебурзьке право, що лише підтверджувало комерційні амбіції її мешканців.

Будучи одночасно торговельним центром і крайнім форпостом Подільської землі, Тарноруда, за логікою, мала б мати й оборонні споруди, вали та укріплення, котрі б захищали мешканців та гостей міста від ворожих нападів. На думку волочиського краєзнавця Андрія Майхера та хмельницького науковця Володимира Захар’єва, укріплення у Тарноруді справді були. Їх конфігурацію й досить чітке окреслення й сьогодні можна спостерігати на території юдейського некрополя XV-XVI століття. 

Віковічна історія Розматинча-Тарноруди зберегла багато таємниць та запитань і для сучасних дослідників. Елемент геральдики колишнього містечка — біла троянда — нагадує герб королівської династії Йорків. 

На печатці міської тарнорудської управи XIX століття — зображення святої Маргарити Шотландської (племінниці за однією версією чи онуки за іншою самого Ярослава Мудрого). Чому саме покровительки Шотландії, королеви Маргарити, — ще потрібно дослідити. 

Не менш загадковим є надгробок зі старого некрополя Тарноруди, прикрашений масонським символом — уроборосом. А місцевий пивовар (тарнорудське пиво десь на століття старіше за легендарне львівське) похований під пам’ятним знаком, що має форму іоанітського (мальтійського) хреста. Напис на ньому від 1808 року виконаний зрозумілою українською! 

Тарноруда стала домівкою та малою батьківщиною відомих персон. Зокрема, один з її власників, Францишек Ксаверій Мальчевський, був онуком саксонського курфюрста, Георга ІV. Володіла якийсь час Тарнорудою й кохана жінка Оноре де Бальзака, Евеліна Ганська.

У Розматинчі-Тарноруді минуло дитинство першого децентралізатора на теренах Украї­ни, дивака й філантропа Ігнація Сцибор-Мархоцького, творця ле­гендарної Миньківецької держави, просвітителя та громадського діяча, котрий першим у Східній Європі та за 60 років до скасування кріпосного права у Російській імперії скасував кріпацтво у своїх володіннях. 

А на початку ХХ століття у Тарноруді в бідній юдейській родині народився та зростав всесвітньо відомий вчений-алерголог та імунолог Бернард Халперн, якого Франція вшановує як свого національного героя. Одна з площ Парижа носить його ім’я, а у Гонконзі і сьогодні працює дослідницький інститут, ним заснований.

Тим часом у Розматинчі-Тарноруді все ще стоїть убога хатина родини Халпернів. І нікому немає до неї діла… 

За 25 років Незалежності місцеві чиновники від культури спромоглися офіційно інвентаризувати та паспортизувати тільки меморіали часів Другої світової війни. Та ще 19 курганів, більшість яких або розорані, або ж розграбовані «чорними археологами». Старовинні некрополі, панські маєтки, храми та пам’ятники — цілий пласт історії Волочищини, офіційно не визнаний, не вивчений, гідно не оцінений. Тож історії Тарноруди, тієї, яка здатна привабити українського чи польського туриста та відкрити Волочищину світу, — офіційно начебто й не існує…