«Коли німці заходили у місто, багато хто зустрічав їх з хлібом, сіллю і квітами. Навіть євреї...»

«ВЗ» дізнавався, як жилося Києву у перші дні німецької окупації у 1941 році.


Оборона Києва була і героїчною, і трагічною. Під Києвом німці втратили десять дивізій. Але втримати місто сил не було. Запізнілий наказ ставки Верховного головнокомандувача дав можливість німцям оточити захисників Києва і завдати Червоній армії величезних втрат. Особливо 37-й армії, яка з 10 серпня обороняла Київ. Героїзм цієї армії замовчувався, адже нею командував генерал-лейтенант Андрій Власов. Той Власов, який у липні 1942 року здався німцям у полон і створив російську визвольну армію...

19 вересня 1941 року, після того як Червона армія залишила Київ, німці стали в ньому повноправними господарями. Про те, як жили кияни у ті дні та у чому німці звинувачували євреїв, “Високому Замку” розповів завідувач відділу Музею історії міста Києва Анатолій Збанацький (на фото).

- Німецькі дослідники вважають захоплення Києва найбільшою помилкою Гітлера, треба було наступати на Москву...

- Можна сказати, що Київ значно затримав просування німецьких військ на Москву. Київ мужньо оборонявся, німці його “в лоб” не взяли. Якщо б впала Москва, то це був би  смертельний удар по СРСР...

- Яким було населення Києва на момент входження в місто німецьких військ?

 - До війни близько мільйона, чверть населення — євреї. Але більшість євреїв залишили місто. Заможніші виїхали самі, інших призвали в армію. Під час оборони Києва евакуювали майже всі важливі заводи, тому освічена частина суспільства виїжджала, також їхали культурні та суспільно-політичні діячі. На момент входження німців у місто залишалось не більше 400 тисяч осіб. 

- Що відбувалося в місті у перші дні окупації?

- Червона армія залишила місто 18 вересня, а вже наступного дня Київ був під владою  німців. Вони одразу наказали здати радіоприймачі, голубів. Можна було залишити необхідну кількість їжі тільки на добу. Неслухняних  розстрілювали. Буквально за кілька днів після початку окупації на Хрещатику почались вибухи. Оскільки місто готувалося до оборони та навіть вуличних боїв, то на горищах будинків заздалегідь була закладена вибухівка. Коли німці зайшли і зай­няли найкращі будинки, готелі, то вони почали вибухати. Вибухівку приводили в дію підпільники, також вибухали радіокеровані міни. СРСР тоді був єдиною краї­ною у світі, яка мала такі міни. Через ці вибухи гинули не лише німці, а й багато киян, центр міста запалав. Це  тривало 24-28 вересня. 

- Кого звинуватили у цій пожежі?

- Німці вважали, що ці пожежі - справа рук євреїв. Розстрілювали євреїв і раніше, але Київ став тим місцем, де відбулися найбільш масові розстріли. За кілька днів вони розклеїли по всьому місту оголошення, що всі «жиди міста» мають прийти з речами. У місті залишилися лише літні євреї, жінки та діти. Бо тих, які підлягали призову до армії, забрали, а робітників та інженерів евакуювали у східні райони країни з підприємствами. Колона зібралася, і їх повели в бік Бабиного Яру. Цікаво, що євреїв супроводжували їхні родичі, друзі, знайомі, сусіди, але лише до певного моменту. Тоді, німці сказали - далі йдуть тільки “жиди”. Більшість супроводу далі не пішла, але були такі, які йшли до останнього, і також були розстріляні. Бо після того, як пройшли цей кордон, повернутися назад було неможливо. 

- Коли цю колону вели, чи була якась агресія з боку німців, тобто можна було передбачити наслідки? 

- Зовсім ні. Було багато припущень, дехто передбачав недобре,  дехто думав, що будуть вивозити у Палестину. Інші навіть сподівалися, що це робиться в інтересах єврейського населення, аби не було антисемітських проявів. Мало хто відчував, що ведуть на розстріл.

- Невже люди не злякалися, коли в місто зайшла німецька армія? 

- Коли німці заходили в місто, дехто зустрічав їх з хлібом і сіллю, квітами. Навіть євреї. Думаю, це була спроба задобрити окупантів. Багато хто пам’ятав чемних, неагресивних німців у часи Української Народної Республіки. Але у 1941-му це були інші німці. Ці перетворилися на звірів через расову теорію, вони не збиралися битися з кривавим сталінським режимом заради слов’ян.  Їх  цікавив лише життєвий простір, особливо в Україні. Територія  була потрібна їм без місцевого населення.

Кияни повертаються до своїх осель після вигнання німців у 1943 році.

- Як вони ставилися до киян у ці дні у 1941 році?

- Німці швидко влаштували біржу праці. Працювати мали всі від 15 до 45 років. Оплата була мізерною. За зарплату можна було купити лише дві буханки хліба. Якщо розділити всю зарплату на місяць, то в день можна з’їсти менше 100 грамів хліба. Люди пристосувались. Несли одяг у навколишні села та обмінювали на квасолю, борошно, картоплю.  Якщо у перші дні такий обмін можна було зробити поблизу Києва, то пізніше ходили за 60-100 км. Звісно, працювали базари, але там коштувало усе неймовірно дорого. 

Молодим було легше вижити, а ось для старших - це трагедія. У Києві було запроваджено комендантську годину, і якщо порушували її, то німецький патруль стріляв без попередження. Літні люди виходили на вулицю ввечері спеціально, щоб у такий спосіб померти. Щоночі так вбивали до десяти осіб. 

- Правда, що врятувати дитину від голоду можна було, тільки віддавши її до дитячого садочка?

- Так, мій колега розповідав, що вижив саме завдяки садочку, бо мати не могла його прогодувати. Його бабуся померла з голоду. 

- А якою була ситуація з електрикою та водою?

- Електрику і воду мали лише німці і ті, хто з ними співпрацював. Для звичайних киян вода була у Дніпрі.

- Кажуть,  німці спеціально влаштовували кіносеанси, під час яких хлопців  та дівчат хапали і примусово вивозили у Німеччину?

- Було таке. Хоча більшість кінотеатрів та ресторанів працювали тільки для німців, кияни все ж відвідували громадські місця. Там і “ловили” молодиків. І не тільки.   Хапали людей на базарах, де завжди людно.

- А дівчата?

- Багато дівчат гуляли з окупантами. Їх можна зрозуміти, бо коли людина усвідомлює, що помирає від голоду, вона здатна і не на таке. Іноді жінки таким чином рятували своїх дітей, близьких. Але були і любовні історії. У спогадах учасника війни читав, що у таборі військовополонених німецький вояк закохався в українку. Їх не видавали, якщо була можливість, залишали наодинці.

- Як місцеві пересувалися містом?

-  У громадському транспорті їздили в основному німці, кияни ходили пішки.

- Однією з найжахливіших подій тих днів став підрив Успенського собору.  Це сталося третього листопада. Кажуть, це справа рук радянської армії…

- Досі немає остаточної думки, хто винен у підриві. Під час однієї з наукових конференцій я припустив, що у цьому могли бути зацікавлені саме радянські спецслужби. Німцям це було непотрібно, вони, коли прийшли, навіть дозволили правити Службу Божу. Знаючи ставлення радянської влади до культових споруд, зрозуміло, що рука б не здригнулася. Для неї однією церквою більше чи менше - неважливо.  У той день собор відвідав президент Словаччини Тіссо. Можливо, це був замах на нього, але сталася помилка. Потужний вибух струсонув Лавру лише через дві години після завершення цього візиту.

Окупація Києва тривала до 6 листопада 1943 року. Сталін конче хотів взяти Київ до чергової річниці “Великого Жовтня”. Така поспішність призвела до невиправданих жертв при форсуванні Дніпра. Сталін українців недолюблював. Вони були для нього найдешевшим “гарматним м’ясом”. Є свідки його слів: “Українці Київ німцям віддали, тепер нехай забирають...”.

Фото з архіву Музею історії міста Києва.