«Чорний вересень» прийшов у вересні 1972-го...

Про трагедію в Олімпійському селищі Мюнхена кричала уся світова преса. Крім радянської.

Політика не раз втручалася у розвиток олімпійського руху. Згадаймо війни, через які не відбулися Олімпійські ігри 1916, 1940, 1944 років, а скільки разів окремі країни чи блоки держав бойкотували найпопулярніші змагання планети! З початку 70-х років у ці взаємостосунки втрутився третій учасник — тероризм. Про це нагадує трагедія, що сталася на Олімпійських іграх 1972 року у німецькому Мюнхені. Тоді палестинські терористи з угруповання «Чорний вересень» захопили ізраїльських спортсменів в Олімпійському селищі, а потім майже всіх — і спортсменів, і терористів — було вбито під час невдалої операції звільнення. 

5 вересня 1972 року, близько п’ятої ранку, коли ще добре не розвиднілося, шестеро палестинців у спортивних костюмах з ранцями за плечима легко подолали металеву сітку огорожі Олімпійського селища заввишки 1,8 метра. Недалеко були ворота, які на ніч зачинялися, але не охоронялися. Саме в цьому місці тренери і спортсмени, які затрималися в місті, легко долали паркан і нікого не затримували. Коли палестинці підійшли до огорожі, через неї саме перелізали галасливі американці, що поверталися після веселої забави. Допомагаючи одне одному, ціла група подолала огорожу, а потім кожен пішов у своєму напрямку. «Гостей» вже очікували двоє: ватажок операції Ісса, що працював підсобним робітником в одному із селищних ресторанів, та його заступник — бойовик на прізвисько «Че Гевара». Вони попрямували до чоловічого гуртожитку, де мешкали олімпійці з Ізраїлю, — №31 на Конноліштрассе. Відкривши за допомогою відмичок вхідні двері, терористи вийняли у фойє зі своїх торб автомати Калашникова та гранати. 

У першому номері спали тренери та судді: Амітцур Шапіра, Кехат Шорр, Андре Спітце, Тувія Соколовскі, Яків Шпрінгер та Моше Вайнбергер. Арбітр з боротьби Йосиф Гутфрейнд, велетень під два метри, прокинувся від шуму голосів за дверима і, відчинивши їх, побачив очі терористів та дула автоматів. Він встиг крикнути: «Рятуйся!» — і деякий час вагою власного тіла утримував двері. Цього вистачило, щоб тренер легкоатлетів Тувія Соколовскі встиг розбити вікно і вислизнути з пастки. Палестинці увірвалися до кімнати і захопили всіх у полон, а згодом у сусідній кімнаті взяли ще шістьох — штангістів Давида Бергера, Зіва Фрідмана і Йосифа Романо, а також борців — Елізера Хальфіна, Гада Цабарі та 18-річного Марка Славіна. Коли їх вели коридором, Цабарі кинувся навтьоки і заскочив на підземну автостоянку. Романо теж вирішив скористатися ситуацією, але його наздогнала автоматна черга. Така ж доля спіткала й тренера борців Моше Вайнбергера, який сміливо вступив у нерівний бій і травмував двох терористів. 

Терористи поставили ультиматум: вони відпустять спортсменів за умови, що з ізраї­льських тюрем випустять 234 в’язнів, та ще двох, що відбувають покарання в Німеччині, — Ульріке Мейнгоф і Андреаса Баадера. Будинок оточив кордон поліції, і потягнулися дов­гі години тривожного чекання. Штаб очолили начальник мюнхенської поліції Манфред Шрайбер та міністр внутрішніх справ Німеччини Ганс-Дітріх Геншер. Коли через кілька годин стало зрозуміло, що ані палестинські терористи, ані уряд Ізраїлю не готові йти на поступки, керівників штабу охопила паніка, і вони вирішили готувати силову операцію зі звільнення заручників. Прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр була непохитною: «Якщо підемо назустріч, то жоден ізраїльтянин у світі не буде почуватися у безпеці». Ближче до вечора вдалося домовитися, що палестинці разом із захопленими спортсменами-заручниками спеціальним літаком вилетять у «безпечне місце» на Близькому Сході. Німецька поліція вирішила звільнити заручників під час посадки в літак. Ісса повідомив, що вимагає два вертольоти, якими вони вирушать на летовище, де пересядуть у підготовлений лайнер. Але, коли вертольоти прилетіли в аеропорт Фюрстенфельдбрук (30 км від центру Мюнхена), й Ісса рушив до «Боїнга», поліцейські снайпери розпочали стрілянину. У метушні, що виникла, загинули усі заручники, п’ятеро терористів та офіцер поліції Флігербауер. «Рятувальна операція» завершилася повним провалом. 

Через шість тижнів ще одна група палестинських терористів захопила пасажирський літак німецької авіакомпанії «Люфтганза». І, рятуючи пасажирів, довелося виконувати умови бойовиків — відпустити тих трьох захоплених «олімпійських» терористів. Пізніше ізраїльська спецслужба “Моссад” знайшла їх (кожного поодинці) і ліквідувала, а також усіх тих, хто брав участь у керівництві та підготовці цього теракту. «Полювання» за ними тривало майже дев’ять років, але спеціальна група поступово дісталася кожного. 

Уся правда про цю трагічну історію, можливо, ніколи не стане відомою. Ніхто не зацікавлений в тому, щоб розкрити усі таємниці. Палестинські бойові організації зі зрозумілих причин не хочуть розповідати, як вони вбивали беззбройних людей. Німецька поліція постаралася приховати свою ганебну і недолугу операцію зі звільнення спортсменів, а «Моссад» не буде розкривати таємниці складної операції відплати.

 Уряд Німеччини перерахував сім’ям загиблих олімпійців Ізраїлю майже мільйон доларів компенсації. Після дня жалоби змагання у Мюнхені продовжилися. Нинішній президент Міжнародного Олімпійського комітету бельгієць Жак Рогге, який був учасником Ігор 1972 року, згадував: «Дотепер відчуваю себе одним із «дітей Мюнхена». Але я впевнений, що тоді президент МОК американець Ейвері Брендедж зробив правильно, не припинивши змагань. Інакше віддав би перемогу терористам. І невідомо, чи ми могли б організувати наступні Олімпіади». Це справді був тріумф життя і спорту над смертю. І так хочеться вірити, що подіб­не більше не повториться.

Про криваву драму кричала уся світова преса, крім радянської. Тож подробиці цієї трагедії стали відомі українцям значно пізніше. Про події 

5 вересня написано чимало книжок, а знаменитий кінорежисер сучасності Стівен Спілберг за сюжетом канадського письменника Джорджа Йонаса зняв фільм, сказавши про нього так: «Мій фільм є криком про мир!».