Вище від лінії снігу «стукачів» не було...

Професор Борис Білинський стверджує, що альпінізм радянської доби був своєрідною «внутрішньою еміграцією»


«Если друг оказался вдруг

И не друг и не враг, а так,

Если сразу не разберешь,

Плох он или хорош,-

Парня в горы тяни — рискни,

Не бросай одного его,

Пусть он в связке одной с тобой —

Там поймешь, кто такой».

З Пісні про друга Володимира Висоцького (кінофільм “Вертикаль”).

У літню пору найбільше відпочивальників прагне південного сонечка і теплого моря. Виняток — альпіністи. Їх тягне у засніжені гори. Від професора-онколога Бориса Білинського почув такий жарт: “Альпініст думає, як гірше перезимувати літо...”

Борису Тарасовичу - 83 роки. Альпінізмом у звичному розумінні слова вже не займається, хоча Говерлу (цих сходжень було щонайменше 50!) долає порівняно легко... — Альпінізм, - каже Борис Білинський, - не просто спорт. Це філософія і спосіб життя, особлива ментальність. Людина, яка побачила, відчула і здолала гори, на все життя зберігає відчуття дружби, вірності і порядності. Альпінізм часів радянського режиму відігравав роль своєрідної “внутрішньої еміграції”. В альпіністських таборах існувала свобода слова, “стукачества” не спостерігалось, вважалося, що вище від лінії снігу цензури не було…

— Читав, що Сталін заохочував розвиток альпінізму у Радянському Союзі.

— Сталін розумів, що треба готувати юнаків для підрозділів “горных стрелков». У німців була дивізія “Едельвейс”, у складі якої були альпіністи, які до початку війни добре вивчили Кавказькі гори…

—  Гори, альпінізм - це ризик для життя. Чи були у вас ризиковані сходження?

— Були, і не раз. Згадую 1963 рік, альпіністський табір “Домбай”. Вирішили піднятися на гору Ерцог. Маршрут четвертої категорії складності. Скельна порода, моноліт. Але коли псується погода, виявляються магнітні властивості гори. Через значний вміст заліза у гірських породах притягуються блискавки. У літературі це знайшло відбиток у поета-альпініста Симонова: “Били молнии в башни Эрцога...» У той день погода різко зіпсувалася — туман, дощ, сніг. З бази по рації нам наказали припинити сходження. Але я проігнорував попередження рятувальної служби і продовжив підкорення вершини. Починається електрична буря. Льодоруби гудять, як телеграфні стовпи. Мокрі скелі при дотику “б’ють електрикою”. Були митєвості, коли ми “відключалися” від свідомості... З великими труднощами спустилися до бази. Там на мене чекали дружина з маленькою донечкою. Драматичних епізодів було чимало. Особливо небезпечно було йти першим у зв’язці. Якщо зірвешся, то відлетиш униз метрів на 40. Було й таке. Сховалося сонце, і скеля почала швидко вкриватися кірочкою льоду. Так слизько, що не зробиш кроку ні вперед, ні назад. Відчуваю, що замерзаю. Так не хотілося прощатися з життям ні за цапову душу... Але з’явилося сонечко і розтопило обледеніння. Попри заходи безпеки, гори забрали життя багатьох людей.

—  Чи були кумедні випадки?

— Альпіністи — народ веселий і винахідливий. Перед сходженням на Ельбрус ситуація складалася так, що нам треба було переночувати у “Приюті” (малокомфортному туристичному готелі у горах). Нас попередили: навіть не пробуйте - треба заздалегідь замовляти місця. Ми знали, що виняток може бути лише для іноземних альпіністів. Отже, вирішили прикинутися іноземцями. Найпростіше - поляками. Я і львів’янин Роман Базилевич добре знали польську мову. Я ніби керівник групи, аспірант Московського університету, який трохи говорить російською. Кастелянша накинулася на нас з лайкою, бо лишили сліди на підлозі. Але я до неї чемно: “Цілую рончки, пані...” Вона оніміла, а потім закричала: “Иван Иванович, тут какие-то иностранцы, кажется, чехи...» Для переконливості на столі начальника готелю “забув” свіжий номер журналу “Przeglad”... Було ще одне непорозуміння у тому “Приюті”. В одного з “поляків”, Романа Базилевича (нині професор Львівської політехніки), вночі зникли кеди. Думаю, вони були настільки подертими, що прибиральниця їх викинула. Але цей інцидент ледь не переріс у міжнародний скандал. Начальник взявся сам їх шукати. Ми боялися, що він той непотріб знайде, і все розкриється. Але афера в дусі Остапа Бендера нам вдалася…

— Як вплинуло на ваше життя захоплення альпінізмом?

— Додало впевненості, рішучості, сміливості. Завжди почувався українським патріотом, але не був відвертим дисидентом. Попри це, підтримував контакти з дисидентами, шістдесятниками. Мене не раз викликали у КДБ для “профілактичних” бесід, хотіли залякати. Я їм казав: “Ви мене не залякаєте. Я - професор, хірург. Мушу ризикувати життям інших людей. Я - альпініст, я не раз ризикував своїм життям... Альпінізм, очевидно, збільшив мій життєвий ресурс. Продовжую оперувати, сподіваюся ще раз здолати Говерлу…

Фото з архіву “ВЗ”