Одна із породіль вкусила за руку – слід досі залишився...

Спогади акушерки, яка на одному робочому місці працює 57 років! 


“Пригощайтесь шоколадом! - простягає плитку пані Ольга. - Вип’ю з вами чаю, бо цілий день нічого не їла”. На годиннику — о пів на сьому вечора, але пані Ольга не збирається йти додому. Старша акушерка відділення екстрагенітальної патології Львівської обласної клінічної лікарні — завжди на посту. Трудиться тут Ольга Боднар вже 57 років! 

Допомагала з’явитися на світ чужим дітям. Своїх так і не народила...

“Батько нас залишив, коли сестрі було чотири роки, а мені — три місяці, - згадує пані Ольга. - Почалася війна, його, військового лікаря, мобілізували. Був гарним на вроду, подобався жінкам. До сім’ї не повернувся. Мама виховувала нас самотужки. Стало трохи легше, коли пішла вчитися на фельд­шера. Отримувала стипендію — за неї і жила. Але на взуття вже не вистачало. У зимових чоботях підкладала під стопу качан кукурудзи, який виконував роль каблука, - так і ходила на заняття. Ким тільки не працювала - палатною і оглядовою акушеркою, акушеркою пологового залу, операційною сестрою... Якось захворіла на ангіну. Температура +41°С, а мене не відпускають. Хвороба дала ускладнення на нирки — розвинувся гломерулонефрит. У цей час ходила вагітна двійнею. Дітей втратила”. Пізнати радість материнства пані Ользі так і не судилося...

“Чоловік, як виявилося потім, шукав собі не дружину, а доглядальницю. Хворів на кістозний церебральний арахної­дит. Не раз було, що піднімав на мене руку. Може, я би й вивчилася на лікаря (викладачі казали, що з мене вийде добрий хірург), але коли треба було складати основ­ний екзамен, чоловік п’ять днів протримав мене під замком. Піти від нього наважилася через 16 років”, - розповідає пані Ольга. 

Палати обігрівали печами. Воду носили з криниці...

“Коли прийшла сюди на роботу, у підвальному приміщенні вода під ногами хлюпотіла, - згадує пані Ольга. - У палатах стояли печі, в яких палили дровами. Були періоди, коли не було води у крані — носили з криниці. Попри це, постільну білизну до чотирьох днів після пологів жінкам міняли щодня. На кожну породіллю протягом перших двох днів видавали по вісім пеленок. Брати щось з дому у пологовий жінкам не дозволяли. Вже на місці приймали душ, одягали стерильний халат і сорочку, знезаражені капці. Індивідуальних пологових залів не було — всі народжували в одному і без присутності родичів (проект партнерських пологів в Україні запроваджено у 2004 році). Вільне відвідування було заборонене. Передачі носили швейцари — збирали їх у великі кошики і несли на пост, а вже звідти пакунки розносили по палатах”. 

“У 1976 році був спалах стафілококової інфекції — стіни дерли до цегли. Тоді мене й призначили на посаду старшої. Попередниця не хотіла віддавати насиджене місце — переслідувала, ображала. Казала, що це я бактерію у лікарню принесла. З чого у мене тільки не брали змиви — нічого не знайшли. Ці знущання тривали кілька років. Скільки разів просила керівництво, щоб перевели мене на іншу посаду. Відповідали: “Не хвилюйся — це тимчасово”. А потім йшли ва-банк: “Або працюй, або пиши заяву на звільнення!”. І куди підеш? Сама мила підлогу і кварцювала палати. Тільки так була певна, що жінки — у безпеці. “Спалила” тим кварцом собі очі... Мені тоді було 32 роки”.

Працю жінки оцінили так, як це було прийнято у радянські часи, — вручили грамоти і повісили фото на Дошці пошани. У 1986 році дали звання заслуженого медпрацівника. “Як була молодою, розуму не мала. Перші 20 років працювала без відпусток. На роботі залишалася до 22.00-23.00”, — згадує пані Ольга. Майже 60 разів здавала кров (у неї — І група, яка підходить всім). Але це ніде не зафіксовано. 

Згадує, як уперше стала донором. “Вагітна принесла обід своєму чоловікові-комбайнеру. А той її не побачив, дав зад­ній хід і відтяв обидві ноги... Привезли її в операційну. Тоді не було препаратів, які би швидко зупиняли кровотечі. І систем одноразових для забору та переливання також... Смертність серед породіль була високою. Тепер, якщо у жінки не розкривається шийка матки, родова діяльність слабка, її підключають до крапельниці і капають окситоцин (гормон, який підвищує скорочувальну властивість матки, що необхідно для нормального перебігу пологів. - Авт.). Тоді просто давали скорочувальний препарат і клали грілку з льодом на живіт. У жінок було багато еклампсій (пізніх токсикозів вагітності, які виникають внаслідок відсутності правильного лікування нефропатій, захворювань нирок. - Авт.). Кесаревих розтинів робили максимум 28 на рік (тепер - 468). Ліки жінка мусила прий­няти при акушерці.

Пологове було розраховане на 130-180 ліжок, але нас періодично довантажували. Було таке, що й 210 жінок одночасно перебувало, лежали у коридорах. 

Жінкам немовлят на живіт не викладали — відразу забирали. Це тепер пильнують за дотриманням температурного ланцюжка. 

Але раніше було менше жінок із патологіями — не відкладали материнство на потім, як це роблять зараз. Хоча тоді матері не отримували соціальної допомоги. Післяпологова відпустка тривала 56 днів. Частину цього часу жінка проводила у лікарні. Після нормальних пологів її виписували на 7-8 добу (зараз — на 3-4)”. 

«Пам’ятаю кожну смерть — так, ніби це сталося вчора...» 

Наймолодшим породіллям, яких може пригадати, було по 12-13 років. Найстаршій — 52. Жінка працювала санітаркою у психлікарні. Завагітніла від хворого, який її зґвалтував. У бідолашної це були перші пологи...

“Одна породілля вкусила мене за руку — слід досі залишився, - показує пані Ольга. - Відбувала покарання у трудовій колонії за те, що зарубала власну матір. Народила дівчинку. Показала їй немовля: “Що буде, якщо це дитя колись також захоче тебе вбити?”. Жінка  відвернулася до стіни. 

Багато жінок помирали від ДВЗ-синдрому (порушення згортання крові, що призводить до масивної кровотечі і поліорганної недостатності, при якій один за одним починають відмовляти органи. - Авт.). Не було тоді ліків, які би могли зупинити цей процес. На все життя запам’ятала жінку із Червонограда. У неї під час перших пологів померла старша сестра. Дитинка (дівчинка) вижила, виховували її бабця з дідом. І от ця жінка знайомиться із чоловіком, у якого під час пологів також померла дружина, залишивши по собі доньку. Вони одружуються, жінка вагітніє і у 37 років поступає до нас на пологи. Народжувала не на моїй зміні. Коли прийшла наступного ранку, жінка була під крапельницею. Як тільки побачила мене, почала вимагати: “Дзвоніть на кафедру патанатомії, бо мене туди сьогодні відвезуть!”. Побігла за лікарями, а коли повернулася і натиснула їй на живіт — кров бризнула фонтаном. Ніколи не забуду, як побивалися батьки, коли санітари знесли тіло їхньої доньки. Адже казала їм, що має погане передчуття...”.

«Я — однолюб. Чоловіків не міняла, роботи — теж...»

Сестра пані Ольги стала інвалідом І групи. Її невдало прооперували (мала проблеми із серцем). Жінка рік не ходила. Заново робити перші кроки її вчила молодша сестра. А коли нарешті пішла на поправку і повернулася на роботу у школу, зламала кульшовий суглоб. “Їй зробили п’ять операцій. Чоловік від неї втік, доглядати сестру мусила я”, - розповідає пані Ольга. 

Американці, які проводили тренінги для українських медиків, запрошували пані Ольгу на роботу у США. Відмовилася, бо на кого би залишила хвору сестру і маму? Сестра померла. Мама дожила до 93 років і також відійшла у кращий світ. Куди тільки не переманювали пані Ольгу, обіцяли дати дві ставки, забезпечити більш гнучкий графік — не погоджувалася. До пологового відділення обласної лікарні “приросла” душею…

Фото автора