Олена ЧУКАРІНА: «Багато років до нас надходили сотні й тисячі листів з різних куточків світу»

Онука Віктора Чукаріна розповідає про легендарного дідуся.

Улітку 1941-го 19-річний маріупольський хлопчина Віктор Чукарін, якому не так давно вручили посвідчення майстра спорту СРСР зі спортивної гімнастики, добровольцем пішов на фронт. А коли через п’ять років, пройшовши усі кола пекла концентраційних таборів (полонений артилерист вів поєдинок зі смертю у 17 (!) концтаборах), повернувся додому, мама не впізнала його. Таким виснаженим і змарнілим був її Віктор. На перекладині, ще до війни самотужки встановленій на подвір’ї, донедавна перспективний гімнаст не міг жодного разу підтягнутися. Та від давньої мрії — творити свою гімнастику, винаходити усе нові й нові елементи, спростовуючи закони фізики, - Чукарін не відмовився. Гімнастика віддячила за цю відданість цілою скарбницею золотих нагород: з одинадцяти олімпійських медалей 1952-1956 рр. сім є золотими. І як не прагнули спортивні чиновники та партійні боси поховати цей талант, не випускаючи сина “ворога народу” і “ненадійного полоненого” за межі Союзу, без Віктора Чукаріна тріумфу радянської гімнастики не відбулося б.

Про те, що дідусь обожнював копирсатися в автівці та вирощувати полуницю, читав вечорами казки німецькою і ніколи не розповідав про війну, онука легендарного гімнаста Олена Чукаріна розповіла в інтерв’ю “ВЗ”.

- Як це — бути онукою легенди?

- У дитинстві якось не задумувалася про те, що мій дідусь направду легендарний. Хоча страшенно ним пишалася. Він був видатним чемпіоном, завідувачем кафедри гімнастики Львівського інституту фізкультури — відомою у місті й усьому світі людиною. Його обожнювали студенти і поважали колеги-викладачі. Я, ще маленька, це гостро відчувала. Студенти щоразу дарували йому невеличкі подаруночки. Не для заліку, від щирого серця. Одного разу перед новим роком притягнули до нас додому ялинку. А один хлопець із Грузії, отримую­чи від батьків передачі, пригощав його різними національними смаколиками — чурчхелою чи кіндзою. Та вдома він передусім був дідусем.

- Чи вдома відчувалося, що його мешканці тісно пов’язані з гімнастикою?

- Вдома у нас не було гімнастичних приладів. Та дідусь завжди щоранку робив зарядку. І привчав до цього мене. Деколи він сам займався зі мною. Та загалом відповідальною за мій гімнастичний розвиток була бабуся, яка закінчила у Москві Вищу школу тренерів зі спортивної гімнастики. Вона ж відвела мене у балетну школу, а згодом у секцію художньої гімнастики. Чому не спортивної? Бабуся з дідусем протестували мене і дійшли висновку, що я не надто здібна до спортивної гімнастики. Для цього виду спорту у мене надто довгі кінцівки. В ідеалі потрібно бути трішки нижчою і водночас міцнішою. Мені подобалося дивитися з дідусем гімнастичні змагання по телевізору або відвідувати турніри, які проходили у Львові. При цьому я не бачила себе на помості, мене не тягнуло до гімнастичних приладів. А ось на килимі для художньої гімнастики, якою я займалася протягом 14 років, почувалася, наче у своїй стихії. Дідусь з бабусею нечасто приходили повболівати за мене. Я не любила бачити на трибунах “своїх” і просила їх чекати на мене вдома.

- А як до онуки відомого львів’янина ставилися у школі вчителі та однокласники?

- Ви не повірите, але у десятому класі мені до останнього “світила” двійка з... фізкультури. Я досі не можу усвідомити, чому вчителька щоразу ставила мені ті двійки. Бувало, мене не було у школі. Однокласники розповідали, що на фізкультурі вони каталися навколо школи на лижах. А у класному журналі я побачила, що у мене того дня стояла двійка за... вправи з обручем. “Що за нісенітниця, - дивувалася я. - Ну як у мене, майстра спорту з художньої гімнастики, може бути двійка за вправи з обручем?”. Я ж сама ту простеньку комбінацію для шкільної програми складала. Як вдалося вирішити це питання? Ніяк. Ні в школі, ні в інституті батьки принципово ніколи і ні про що не просили вчителів. Наприкінці року мені все ж поставили “відмінно”. Я вступала до Інституту фізкультури і склала усі тести з фізичної підготовки. Погана оцінка з фізкультури у шкільному атестаті виглядала би щонайменше дивно.

- Коли під час полону Вік­тор Чукарін працював на фермі сім’ї Брюнс, донька фермерів Лені стала його хорошою подругою. Після вій­ни Віктор повернувся додому, став олімпійським чемпіоном, і Брюнси в одній із олімпійських телетрансляцій впізнали свого колишнього працівника. Лені написала йому листа, підписавши “СРСР. Віктору Чукаріну”. Цей лист знайшов адресата, і хороші друзі дов­гі роки спілкувалися листуванням. Дідусь не розповідав, можливо, вас назвали Оленою на честь німецької Лені?

- Мені ніколи не розповідали про це. Цю історію уперше я почула лише у студентські роки. Дідусь не любив говорити про війну і про все, пов’язане з тими страшними роками. Кілька разів я запитувала у нього про полон, та, побачивши його реакцію, вирішила більше не повертатися до цієї теми. Шкода, що мої рідні не розповіли мені про війну і про Брюнсів. Бо ж навіть серед простих людей земля чутками повниться. А відомим діячам уникнути пліток з вигаданими масними подробицями практично нереально. Про Лені мені розповіли чужі люди — на інститутській практиці з художньої гімнастики. Зібралися тренери після роботи, випили по келишку і розійшлися: “А знаєш, у твого дідуся в Німеччині була друга сім’я. Можливо, у нього там ще й дитина залишилася...”. У той момент я не думала про те, що мій дідусь — зразковий сім’янин. Попри те, що він палко любив роботу, сім’я для нього завжди була на першому місці. І що він нізащо не залишив би дружину з дитиною. Радше сам би там назавжди залишився... Коли я, вкрай шокована, прийшла додому, батькам нічого не залишалося як розповісти, що ж трапилося насправді. І показати фотографію Лені, яка роками зберігалася у сімейному архіві.

Так, до нас приходили листи від Лені. А, окрім них, ще сотні й тисячі листів з різних куточків світу — Румунії, Болгарії, Польщі, інших країн. Лише у 80-ті роки ця поштова лавина дещо вгамувалася.

Непорядні люди не раз ставили під сумнів порядність мого дідуся. Ви знаєте, що про нього свого часу написала “Комсомольська правда”?

- Ні.

- Уже старшокласниця (це останні роки 80-х), приходжу я додому, а там бабуся в руках газету тримає і плаче. Там написали, що під час війни четверо радянських гімнастів працювали у німецькому цирку. Імена трьох, мовляв, були документально підтверджені. А ось четвертого спортсмена так і не розкрили. Але геніальні акули пера мали на те власні міркування: тим четвертим був ніхто інший, як Віктор Чукарін. Це при тому, що існує безліч доказів того, що дідусь практично всю війну провів у концтаборах. Та це ще не все. Розвиваючи тему, “Комсомолка” повідомляє, що Чукаріна довгий час не випускали на міжнародні змагання за кордон. Колишнім полоненим у Союзі не довіряли, це правда. І на Фестиваль молоді до Будапешта команда поїхала без нього. Та коли керівники радянської збірної побачили, які сильні у них конкуренти, вони зрозуміли, що без Чукаріна їм не перемогти. Тож терміново почали його шукати. За версією цієї газети, вони ніяк не могли знайти дідуся. Знайшли згодом, п’яним у якомусь ресторані. Господи, це було б навіть смішно, якби не було так гидко. Усі-усі — у збірній команді та в інституті, і навіть наші сусіди — знали, що Чукарін взагалі ніколи не пив. Йому на свято наливали символічні кілька крапель шампанського, яке так і залишалося невипитим до завершення святкування. Життя дідуся минало на очах громадськості, приховати щось від якої було просто неможливо. В ту історію ніхто зі знайомих, ясна річ, не повірив. Та все одно було неприємно.

- Що у батьківській квартирі нагадує про те, що там колись жив легендарний гімнаст?

- Його величезний і доволі вдалий портрет. І олімпійські медалі. Усі дідусеві нагороди пильно зберігаються. За винятком двох золотих медалей Олімпійських ігор, одна з яких виставлена у Женеві в Музеї олімпійської слави, інша ще в якомусь музеї.

- Яким ви запам’ятали свого дідуся?

- Він любив лад, чистоту і організованість у всьому. І жив за розкладом. Після ранкової зарядки йшов по молоко. Потім прямував до інституту, а після занять завжди лягав на півгодини відпочити. А далі — на тренування. Дідусь постійно щось робив, завжди був страшенно зайнятою людиною.

Одного разу на змаганнях до нього підійшов один чоловік. “Я весь час хворію, - сказав він. - А ви такий сильний. Чемпіон. Тож порадьте щось, допоможіть мені. І дідусь порадив йому звичайнісіньку зарядку. Той комплекс вправ, який щоранку робив сам. Лев Івасенко, так звали того чоловіка, ретельно усе записав і виконував усе, наче за лікарським рецептом. І одужав, став сильним і вправним. Він часто телефонував дідусю з Москви, писав листи, надсилав у подарунок книги і марки для моєї колекції. І навіть двічі приїжджав у гості. А згодом написав про Віктора Чукаріна книгу.

Під час німецького полону Брюнси, аби порозумітися з “кріпаком”, до якого вони ставилися з симпатією і повагою, дали йому німецько-російський словник. Завдяки цьому дідусь швидко вивчив німецьку, міг вільно спілкуватися. Мені страшенно подобалося, коли дідусь читав мені дитячі казки німецькою (у нас їх було багато), і відразу перекладав. А ще я обожнювала наші мандрівки. Дідусь фанатично любив свою автівку. І ми часто їздили у Калінінград до моєї тітки, молодшої доньки дідуся, та в Ригу до його брата і сестри. Дідусь був класним водієм, за все життя не спричинив жодної аварії. А мені тихе ревіння двигуна навіювало спокій. У найбільш мальовничих місцях дідусь зупинявся, і ми виходили з машини помилуватися крає­видами, прогулятися чи влаш­тувати невеличкий пікнік.

А ще дідусь любив порпатися у землі, обробляти свою дачу. Він просто обожнював полуницю. Дбав про кожну ягідку, як мати доглядає своє дитя. І урожай збирав також неймовірний. Від дідуся і я успадкувала цю любов до землі. Тепер у мене є своя дача, де я також буду вирощувати полуницю (усміхається).