Невичерпна криниця Василя Зінкевича

70 років тому зазвучав голос видатного українського співака


   Його голос уперше пролунав над світом рівно 70 років тому. Сталося це на благословенному Поділлі, у селі Васьківці Ізяславського району. Сьогодні цей неповторний голос знають і люблять усі, впізнають одразу, як замовкають при  цім солов’ї – від заздрості.    Упродовж десятиліть цей співак ніколи не виступає 1 травня, у свій день народження. Якщо концерт відбувається напередодні, організатори знають: слід подбати, щоб уродинника будь-що, будь-як, з будь-якої точки Всесвіту доправити у його рідні Васьківці – хоч поїздом, хоч літаком, хоч на волах чи ракеті. В цей день він завжди з мамою.

   1 травня 1983 року, в один з таких приїздів, коли сади у Васьківціях вкрилися білопінним квітуванням, Василь Зінкевич власноруч викопав у рідній садибі криницю – для мами. Вже в літах вона була, від найближчого колодязя важкувато з повними відрами ходити. От і подарував уже тоді знаменитий співак мамі криницю. А вода у ній – смачна, мов травневий мед, жива, цілюща, чиста, як його синівська любов до матері, як її материнська любов.

   Може, якраз у цьому вчинкові-символі і криється той секрет геніальності Василя Зінкевича? Хай пишуть про нього монографії та дисертації, але, мабуть, нікому не розгадати цієї таїни, навіть самому Маестро. Її знає тільки Всевишній.

   У нього – бездоганний мистецький смак і немає випадкових пісень. Над кожною – титанічна праця розуму, таланту, серця, яка іноді триває місяці, а то й роки. Зінкевич гранично вимогливий до себе і до інших, до кожного свого жесту на сцені, до кожної ноти, до кожного слова. Якось він попросив автора тесту пісні замінити одне-єдине слово в куплеті (на що той жартома сказав: «Маестро, та ви ж можете заспівати навіть телефонний довідник!»), і щойно одинадцятий (!) варіант припав співакові до смаку. Тому «Червона рута» і «Марічка», «Шлях до Тараса» і «Квітка з полонини», «Скрипка грає» і  «Ніби вчора», «Два кольори» і «Новий день над Україною» у шедевральному виконанні Василя Зінкевича – то золотий фонд національної культури, а сам він – називаймо все своїми іменами! – живий класик українського пісенного мистецтва.

   Наприкнці травня 1989 року Василь Зінкевич першим з метрів естради благословив до вершин мистецтва Руслану. На вщерть заповненому стадіоні «Україна» відбувався концерт Маестро у супроводі його ансамблю «Світязь», на якому організатори запросили виступити лауреатів та дипломантів обласного туру першого фестивалю «Червона рута». Серед них була і солістка дитячого ансамблю «Усмішка» 16-річна Руслана Лижичко. Василь Іванович уперше в житті побачив і почув її тоді. Перед фінальною «Червоною рутою», яку співали всі учасники концерту і тисячі глядачів, Зінкевич узяв її за руку і промовив на весь стадіон у мікрофон: «Запам’ятай, Львове, цю дівчинку! Вона прославить і тебе, і всю Україну!» Дивився не як просто у воду – у мамину криницю.

   «Ви, ваш голос, ваша пісня прийшли в моє життя разом з маминою піснею, гріють мене всі роки, звідти я черпаю силу і снагу, — так написала якось у листі до Маестро одна з його шанувальниць. – Пам’ятаю, співала «Червону руту» так, що луна озивалася у хаті. Це були найкращі хвилини мого дитинства. Все життя носитиму повагу до Вас, до Ваших посестер і побратимів у мистецтві. Сотні разів чула від інших, що концерти Ваші якісь особливі, дорогі людям. Ви вмієте торкнутися найтонших струн серця, поговорити піснею з кожною людиною окремо. Вас слухають, не ховаючи сліз, і сльози ці – любові.  Ви по праву заслужили їх...».

   Скінчився концерт. Він стомлено сидить у кріслі в маленькій кімнатці, не в силі бодай розплющити очей, віддавши там, на сцені, всього себе. Тихо шипить вентилятор, струмені жаркого повітря погойдують пелюстки троянд, подарованих співакові. Їх кілька відер. В одному з букетів – дві цукерки-льодяники. Їх вручила Зінкевичу на сцені маленька дівчинка – по-дитячому щиро, так, як це можуть робити тільки діти. Подарувала все, що було в неї тієї миті найдорожчого...   Нечутко гойдаються пелюстки троянд, на стільці висить його мокра до нитки – хоч викручуй – сорочка концертного вбрання. Дивлюся на Зінкевича, який усе ще сидить у кріслі, і думаю, звідки ж він візьме сили, щоб вийти на сцену у завтрашньому концерті. Але точно знаю, що наступного дня він так само легко вийде настріч хвилі овацій зі своєю піснею – як правдою, як клятвою. І знову віддасть на сцені всього себе. Бо ті тисячі людей, яким він щойно віддав не частку, а все своє серце, повернули йому сили сторицею.

   Не знаю тільки, не наважуюся спитати в Зінкевича, де він узяв сили, щоб співати на концерті у Ковелі ввечері 22 травня 1979 року. В той день у Львові ховали Володимира Івасюка. Зінкевич був на похороні, ніс труну, плакав. Концерту не відмінив, хоча, звісно, ніхто не дорікнув би йому за це. А потім, увесь чорний, просто від воріт Личаківського цвинтаря, мчав двісті кілометрів крізь неймовірне горе. Там, у Ковелі, люди знали, що сталося. Ніхто не підвівся з крісла і не здав квиток. Коли Зінкевич вийшов на сцену зі сльозами на очах, переповнений зал плакав з ним... Улітку 1995-го з таким же чорного кольору обличчям у Чернівцях він ніс свого побратима Назарія Яремчука...

   Рідко кому суджена така вдячна доля – роками, десятиліттями лишатися на вершині успіху. Тільки тим, хто знає: ця вершина – тільки підніжжя ще вищої. Василь Зінкевич пошанований усіма найвищими відзнаками – Національною премією імені Тараса Шевченка, яку 1994 року отримав першим з-поміж українських естрадних виконавців (символічно, що одночасно, тим же Указом Президента таку премію було посмертно присуджено Володимирові Івасюку як композитору), титулом народного артиста України, званням Героя України. Та найбільша нагорода – любов і шана народу. Можливо, її якоюсь мірою символізують оті оберемки квітів після концерту, а в них – льодяники від маленької дівчинки.

   Коли на початку 1990-х у Луцьку перейменовували вулицю, де мешкав Василь Зінкевич, вона отримала нову назву – Світла. Можливо, це випадковість, але й закономірність теж.