Андрей Шептицький піввіку оберігав Церкву та її вірян

У Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігся лист, датований 17 січня (30 січня за старим стилем) 1901 року, — днем, коли Андрей Шептицький став Митрополитом Галицьким. Цей лист — до матері Шептицького графині Софії. “Слова Його поєднували те саме, що і вираз Його обличчя — простоту з силою, покору з маєстатом (величчям). Промовляв коротко — може чверть години, без жодних риторичних прикрас. Але ті слова падали в серця і закарбовувалися в них як удари молота”. А ось, власне, з якими словами звернувся митрополит у той день до присутніх у соборі святого Юра: “Я Вам приношу мир Божий. Кожне моє слово і кожна моя дія буде лишень для Вашого добра і спасіння. Жодних інсинуацій політичних, національних, — навіть теологічних, — тільки одна любов Господа Бога і любов душ. І це власне та велика сила, котра потягне за собою тисячі, якщо не мільйони на дорогу Віри, Любові і Спасіння”... Детальніше про постать митрополита Андрея Шептицького розповіла завідувач сектору релігієзнавства Центрального державного історичного архіву України у Львові Оксана Гайова.

Хотів бути священиком з дев’яти років

У випадку з Андреєм Шептицьким словосполучення “видатний релігійний діяч ХХ століття” аж ніяк не буде кліше. Майже півстоліття Шептицький був головою (митрополитом) Української греко-католицької церкви. Його резиденція знаходилася у Львові. Нащадок вельможного українського роду, що бере свій початок з ХІІІ століття, митрополит Андрей присвятив життя служінню українській Церкві та народу. Він реорганізував церкву у парафіях своєї єпархії. Під його егідою в українські села прийшла освіта. Школи, лікарні на Галичині будували за кошти родини Шептицьких.

Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року у родовому маєтку графа Івана Шептицького у селі Прилбичах неподалік Яворова на Львівщині. Його мати Софія була дочкою відомого письменника Олександра Фредра. Мала семеро синів, трьох з яких батько назвав на честь галицьких князів: Романом (майбутнього митрополита Андрея), Левом і Юрієм.

У домі Шептицьких у Прилбичах панував дух побожності. Софія Шептицька надавала великого значення католицькому вихованню синів. Особисто навчала дітей катехизму і часто розмовляла з ними на релігійні теми. У дев’ять років майбутній митрополит сказав матері, що хоче стати священиком.

Очевидно, сімейні традиції мали значний вплив на формування переконань майбутнього митрополита. Та все ж не тільки вони стали вирішальним фактором його вибору. “Примір предків і родинне передання не були рішаючими у виборі стану. Коли я рішився посвятитися монашому станові в руському монастиреві, я прямо забув про те, я про те не думав, що се рішення відповідає моїм родинним традиціям, традиціям любові моїх предків. Якби я був народився французом чи англійчиком, я був би так само зробив, так само я вступив би до Чину, до монашого Чину Східного Обряду. Зробивши се, я доперва по розвазі спостеріг, що я поступив не тільки правильно перед духом родини, перед її традицією. Посвячуючись Східній Церкві, справі Унії, я мав на оці лиш мотиви всесвітнього характеру... Інтернаціональний мотив, всесвітове діло веліло мені шукати праці для злуки Церквей”.

Не покинув вірян

під час окупації

Прихід на престол Митрополита Галицького дав Андреєві Шептицькому змогу реалізовувати власне бачення церковного життя у більших масштабах й водночас перетворив його на вагому політичну фігуру не лише Галичини, а й усієї Австро-Угорщини. Активний захист соціальних і національних прав українців у Палаті панів австрійського парламенту, робота заступником голови галицького сейму, просвітницька й меценатська діяльність, боротьба проти польського культурного засилля в Галичині, створення лікарень, музеїв, бібліотек робили митрополита популярним серед простолюду й інтелектуалів. Освічена частина суспільства цілком по-новому поглянула на Церкву, яка зуміла здійнятися над консерватизмом і стати на крок попереду свого часу.

Непохитність митрополита у роки Першої світової війни, коли він не забажав покинути Львова у час російської окупації, відмовився зректися своєї віри, призвела до того, що був висланий углиб царської імперії. І це... принесло йому світову славу. Іноземні дипломати й прогресивна інтелігенція Росії з обуренням сприймали факт переслідування Шептицького за релігійні переконання. Сам же митрополит потрактував своє трирічне перебування на теренах російської імперії як нагоду для поширення ідей Унії. На засланні він згуртував однодумців і після Лютневої революції та свого звільнення висвятив для України й Росії окремих греко-католицьких священиків.

Повертаючись до Львова, митрополит Андрей відвідав революційний Київ, де виступив у Центральній Раді. Коли українці здобули владу в Галичині, він урочисто привітав постання державності, за що поплатився неволею. Згодом у виснажливій боротьбі Львів утратили, а митрополит, який удруге відмовився покинути паству й виїхати з міста, був узятий поляками під домашній арешт, що тривав два роки.

Наприкінці 1920 року за наполяганням Ватикану польська влада у Галичині дала дозвіл на виїзд митрополита для пастирської мандрівки українськими поселеннями Америки. Дорогою Шептицький провів у Італії переговори з папою Бенедиктом ХV та членами тамтешнього уряду. У Франції — із президентом Александром Мільєраном, прем’єром Арістідом Бріаном і маршалом Фердінандом Фошем. У Бельгії зустрівся із впливовим кардиналом Мерсіє. Активно обговорював українське питання з політиками в Канаді та США. Повсюди Шептицький наполягав на підтримці української позиції. Дипломатична активність владики настільки розлютила польський уряд, що у вересні 1923 року у Познані його заарештували на три місяці.

Опозиціонер варшавської політики не сліпнув

перед більшовизмом

Рішучою була поведінка митрополита Андрея у 1938 році, коли польський уряд нищив православні церкви Холмщини та Підляшшя і силоміць навертав місцеве населення у римо-католицизм. Шептицький видав спеціальну відозву, у якій назвав події на північно-західних землях України «приголомшливими», а польську державу і Костел «ворогами Вселенської Церкви і Християнства».

Проте відверта опозиційність до політики Варшави не робила Шептицького сліпим прихильником більшовизму. Безкомпромісним і викривальним стало його послання-протест проти штучного голоду в УРСР: “Україна в передсмертних судорогах… Населення вимирає голодовою смертю. Оперта на несправедливости, людоїдна система державного капіталізму довела багатий край до повної руїни… На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах… Кров робітників, що в голоді орали чорнозем України, кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота. Усіх християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім всіх наших земляків, просимо прилучатися до цього голосу протесту та болю…”.

«І досі пам’ятаю його теплу руку, яку він мені поклав

на голову»

Початок Другої світової війни Андрей Шептицький сприйняв як надію на порятунок від безбожного більшовизму. Швидке просування Вермахту на схід створювали ілюзію початку нової ери. Митрополит щиро вітав почин будівництва власної держави. Але «свято свободи» тривало недовго… Повальні арешти, проведені гестапівцями серед ініціаторів відновлення суверенітету, перекреслювали будь-які сподівання. Гітлерівці з перших днів окупації почали маніпулювати авторитетом Шептицького. Аби знівелювати вплив його послання, у якому митрополит підтримує будівництво української держави, вони публікують у пресі від його імені новий, «лояльний» до Німеччини пастирський лист.

... У лютому 1942 року Шептицький засуджує масові убивства євреїв. Щоб урезонити Андрея Шептицького, до нього вирушило троє фахівців з «українського питання»: Ганс Кох, Отто Вехтер і Альфред Бізанц. Старий владика насварив візитерів за їхнє ставлення до підкореного народу. Нацисти образились і звинуватили «спадкового графа й аристократа» в «неввічливості»… Для залякування гестапівці влаштували обшук у митрополичих палатах, щоб виявити зброю. У відповідь на терор і свавілля Шептицький почав активно рятувати євреїв Галичини. В палатах на Святоюрській горі, в монастирях, церковних шпиталях і сиротинцях переховував сотні їхніх дітей, десятки рабинів, сувої з текстами тори. Митрополит, хоч і наражав усю свою церкву на загрозу знищення, давав притулок гнаним.

“Митрополит врятував життя сину львівського рабина Ізакаїла Левіна — Курту Левіну, — продовжила розмову Оксана Гайова. — Відомо, що уже покійний Курт Левін одного сина назвав Андрей, а іншого — Климентій (брат Андрея Шептицького). Свого часу, коли пан Левін був у Львові, запитала у нього: “Який у вас найяскравіший спомин про митрополита Андрея?”. Зі сльозами на очах він мені відповів: “І досі пам’ятаю його теплу руку, яку він мені поклав на голову. При цьому дав грошей, щоб втікав на Захід”.

«Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ»

У 1944 році вже вкотре митрополит Анд­рей зі зміною влади залишився у Львові, не вирушивши на Захід разом із сотнями тисяч утікачів-українців. “Другі совіти” дещо відрізнялися від тих, які прийшли у вересні 1939 року. Затяжна війна з Німеччиною змусила Сталіна та його оточення переінакшити тактику у відносинах із церквою. Розуміючи значення релігії для посилення моральної стійкості червоноармійців, комуністи дещо лібералізували політику стосовно неї.

Шептицький бачив ці зміни й сподівався, що «відлига» у ставленні до церкви з боку держави дасть шанс на виживання греко-католикам у СРСР. Старенького митрополита інформували, що солдати й офіцери Червоної армії не соромляться й не бояться заходити до храмів, бути учасниками відправ, просити благословення у священиків, носити хрестики та медальйони. Політруки не переслідують і публічно не висміюють релігійних почуттів у армії, нова радянська адміністрація цілком терпимо ставиться до церкви й навіть допускає черниць та ченців доглядати за пораненими. Водночас владика розумів, що новий режим очікує від нього двох найголовніших речей — офіційної заяви про лояльність і підтримку у боротьбі з нацизмом та допомоги у нейтралізації збройно-повстанської боротьби. В Андрея Шептицького з’являлося дедалі чіткіше розуміння того, що більшовики намагаються використати його у своїх інтересах. Напередодні смерті, 31 жовтня 1944 року, владика Андрей звернувся з останнім словом до найближчого оточення, передбачивши, що «наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ».

Після своєї останньої промови митрополит не проказав більше нічого до моменту смерті, о пів на другу годину дня 1 листопада 1944 року. Більшовики дозволили провести урочистий похорон.

Чи зарахують Шептицького до лику блаженних?

Беатифікаційна справа митрополита Андрея Шептицького триває з середини п’ятдесятих років минулого століття. “28 січня виповнилося 60 років від початку цієї справи, — пояснила Оксана Гайова. — Інформативний процес завершений. Усі документи та матеріали зібрані. Для завершення справи потрібне чудо — факт підтвердження уздоровлення від невиліковної хвороби за допомогою молитов до Андрея Шептицького”.

А отець і глава Української греко-католицької церкви Блаженнійший Святослав під час зустрічі з монашеством попросив молитися за прославу слуги Божого митрополита Андрея, «бо ми маємо усі шанси у новому році сподіватися на його беатифікацію».