Анатолій Крощенко: "У повоєнні роки шукали для футболу будь-який клаптик вільної землі"

Анатолій Крощенко в історії команди «Карпати» залишиться як автор першого гола в першому ж виступі львівського клубу. Цей історичний момент стався 21 квітня 1963 року на стадіоні СКА в грі проти гомельського «Локомотива» львівська «десятка» обіграв захисника вже в межах штрафного майданчика і чітко скерував м’яч в сітку воріт. Сталося це на моїх очах, а тому в наступних матчах уже спостерігав за цим прудким форвардом, який елегантно поводився з м’ячем (наука київського «Динамо»!) і володів різким сильним ударом. Він вісім сезонів утримував перший рядок у списку футболістів, що забили найбільше м’ячів. Аж поки у 1970 році його не перевершив Янош Габовда, а потім — Володимир Данилюк та Степан Юрчишин. Розмова з автором першого львівського гола у «Карпатах» Анатолієм Крощенком, який нині мешкає у Києві.

— Анатолію Миколайовичу, сучасне покоління прихильників «Карпат» ніколи не бачило вас у грі, але знає прізвище одного з кращих бомбардирів в історії команди і переказує легенди про забиті вами голи. Проте мало хто пам’ятає, звідкіля у Львові з’явився такий вправний снайпер…

— Народився в Києві, де й минуло моє післявоєнне дитинство. Чим тоді захоплювалися хлопчаки? Звичайно ж, футболом, де тільки вдавалося знайти будь-який клаптик вільної землі. Спочатку на пустирищах післявоєнної Солом’янки, потім у парку при площі Урицького, де було обладнане футбольне поле, на якому грали одночасно кілька команд, аж до заходу сонця. Тут мене й запримітив Степан Мартинович Синиця та запросив до команди хлопців (віком до 12 років) «Ленінська кузня», що виступала на першість міста. Видали нам першу форму, перші справжні бутси — от початок моєї футбольної кар’єри. Потім тренувався і грав в ФШМ (футбольна школа молоді), де навіть отримував стипендію (800 крб.), разом зі мною ще грали Віктор Лукашенко та Валерій Трояновський, в інших класах школи навчалися майбутні динамівці Базилевич, Біба, Ануфрієнко й інші. Наприкінці 1955 року, щойно виповнилося мені вісімнадцять, багатьох з нас запросили до дублюючого складу «Динамо». Вступив до інституту фізкультури, грав у дублі і мріяв про «основу». Та настав час іти на військову службу, і я потрапив до київського СКА. Після завершення служби запросили до вінницького «Локомотива», де вже грав Трояновський. «Локомотив» став кращим в 4-й зоні класу «Б», де ми обігнали такі клуби, як «Чорноморець» (Одеса), «Спартак» (Вільнюс), «Даугава» (Рига), СКА (Львів). За цей успіх нам присвоїли звання майстрів спорту. В 1960 році перейшов до команди вищого класу — в донецький «Шахтар», а наступні два роки виступав за харківський «Авангард» (тепер — «Металіст»). Восени

1961 року, коли київське «Динамо» вперше вибороло золоті медалі чемпіонату, я ледь не перейшов дорогу їх успіхові! В матчі «Авангард» — «Динамо» я двічі мав можливість забити своїм колишнім одноклубникам гол. Але закінчилося унічию — 0:0, «Динамо» стало чемпіоном, а ми посіли шосте місце. Коли створювали «Карпати», перший начальник команди Микола Кузнецов, який знав мене ще з Києва, запросив до Львова, звідкіля я вже більше нікуди не рухався.

— Потрапили в «свою» команду чи щось інше цьому сприяло?

— У «Карпатах» провів шість сезонів, наша команда з кожним роком ставала щораз сильнішою, я забивав багато голів. А що людині ще треба?! Тут знайшов і свою дружину — Аллу Петрівну. У Львові народилися донька Тетяна та син Андрій. Вік потроху наближався до тридцятки, то вже став приглядатися до тренерського ремесла. Тоді якраз «Карпати» тренував Євген Лемешко. Він почав вводити до складу двадцятирічних Поточняка, Булгакова, Покору, Данилюка, Лихачова, тобто працював на перспективу. Вважаю, це і його заслуга в створенні колективу, який 1968 року виграв турнір у своїй зоні, а наступного сезону — Кубок.

— З ким найкраще мали порозуміння на полі? Які цікаві моменти пригадуєте з футбольного життя?

— Вправних майстрів було чимало. Саме завдяки їм я забив більшість м’ячів. Особливо запам’ятався у сезоні 1965 року Юрій Варламов, який добре розумів, де я чекаю передачу, і створив мені масу сприятливих ситуацій. Потім таким розумним гравцем у «Карпатах» був Геннадій Лихачов. Той завжди обирав оптимальний варіант — чи зробити передачу партнерові, чи пробити самому. Ростислав Поточняк добре володів першим пасом, мав високий футбольний інтелект. Зрештою, це можу сказати і про Петра Данильчука та Левка Броварського.

— Здається, ви завчасно залишили футбольне поле, бо були у хорошій «стрілецькій» формі, та й серйозні травми обминали…

— Мені минуло 31, коли Лемешко довідався, що я пішов з «Карпат», то наполегливо кликав до своєї команди в Хмельницький, а Ємець — до Нікополя. Але я вирішив закінчити з великим футболом на хорошій ноті і не піддавався на вмовляння. Мені тоді запропонували роботу у спортивному клубі «Карпати» ВО «Електрон»: спочатку заступником, а потім я став головою спортклубу. Тренував ще й заводську команду, за яку часом забивав голи. А 1972 року Олег Базилевич запросив разом з ним попрацювати в Чернігові, а потім ми разом пішли до кадіївського «Шахтаря». Але тягнуло додому, де підростали діти. То я ще працював і в школі «Карпати».

— Почесне звання «Заслужений тренер України» ви отримали за успіхи своїх вихованців…

— Коли наприкінці 1984-го помер батько, я, на прохання мами, повернувся до Києва. У лютому 1985 року прийшов до «Динамо» і набрав групу хлопчиків 1975 року народження. Це був дуже вдалий набір, назву прізвища бодай найвідоміших нині футболістів: Олександр Шовковський, Владислав Ващук, Сергій Федоров, Олександр Венглинський, Баланчук, Медведєв, Нестерчук. Потім увесь цей клас плавно перейшов у «Динамо-3», а згодом найкращі — в «Динамо-2» та в основну команду. А звання заслуженого тренера отримав за перемогу молодіжної збірної України в чемпіонаті СРСР.

— Згадайте, якими були в науці популярні й провідні гравці «Динамо» та збірної України — Олександр Шовковський та Владислав Ващук?

— Шовковський дуже хотів грати у нападі і навіть багато забивав. Потім я помітив, що у нього низька стартова швидкість, і переконав його змінити амплуа. Були й сльози, й образи… Мама Сашка — завзятий глядач, ходила на всі матчі сина. А він, хлопчик, був високий на зріст, пластичний, з хорошою координацією. Коли став у ворота, швидко пізнав усі технічні прийоми, дебютував у вищій лізі у 18-річному віці, що для воротаря є рідкістю. Ващук був дуже цілеспрямованим. Йому нелегко доводилось, мешкав далеко, вчився так собі, бо навіть засинав на уроках: дорога і тренування забирали багато сил. Але він наполегливо тренувався.

— А що ви можете порадити молодим нападаючим, які мріють забивати багато м’ячів?

— Я не буду оригінальним: треба дуже багато працювати на тренуваннях. Тобто ти повинен бути добре підготовлений функціонально, щоб увесь час пересуватися по полю і пропонувати себе партнерам, які володіють м’ячем, не втрачати жодної сприятливої можливості, не ховатися за спинами захисників, а старатися їх випереджати. Ну і бути з м’ячем на «ти»… Літа ідуть, а футбол в серці залишається…

Довідка «ВЗ»

Анатолій Крощенко народився 26 жовтня 1937 року в Києві. Навчався у ФШМ, виступав у дублі київського «Динамо», командах: СКА (Київ), «Локомотив» (Вінниця), «Шахтар» (Донецьк), «Авангард» (Харків), «Карпати» (Львів). У «Карпатах» з 21 квітня 1963-го по 20 листопада 1968-го провів 170 матчів, забив 58 голів. На тренерській роботі в командах Чернігова, Кадіївки, Керчі, Дніпродзержинська, Житомира та «Динамо-3», молодіжній збірній України 1981 року народження. Працював інспектором Федерації футболу України. Мешкає у Києві.