Немає народу – немає проблеми

“Ой верше, мій верше, юш мі так

не буде, юш мі так не буде,

як було перше...”.

( з лемківської народної пісні)

Депортація народів — один із потворних “винаходів” сталінського тоталітарного режиму. Сталін діяв за принципом: немає людини, немає народу — немає проблеми... 70 років тому, 9 вересня 1944 року, у Любліні Микита Хрущов від УРСР і Едвард Осубка — Моравський від імені Польського комітету національного визволення (залежна від Кремля тимчасова маріонеткова адміністрація) підписали сумнозвісну угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Ця угода передбачала нібито добровільне переселення (насправді то була брутальна насильницька депортація) 350 тисяч українців з їхніх споконвічних етнічних земель — Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Лемківщини, так званого Закерзоння. З території України планувалося переселити понад 486 тисяч поляків. Це досі незагоєна рана історії. Людей, немов бур’ян, з корінням виривали з рідної землі. Від 2-х до 12-ти годин давала польська влада українським селянам, щоб назавжди покинути свою оселю.

«Бабця впала на подвір’ї і набрала в хустинку рідної землі...»

У селі Дунаїв на Львівщині живе декілька сімей, які були переселені з Лемківщини в Україну протягом 1944-1946 років. Послухаємо кількох свідків і учасників цієї трагедії.

Марія Іванівна КЛИМ (з дому Солінка), 1936 року народження:

Коли відбувалося переселення, я мала 8 років і багато що пам’ятаю. Наша родина жила під чехословацьким кордоном. Краківське воєводство, район Кросно, село Вільховець. 1939 року батько побудував на хуторі нову велику хату. Поля мали 18 гектарів, 12 гектарів лісу. Кожен господар мав свій приватний ліс. Коли Червона Армія наступала на території Лемківщини, снаряд чи бомба влучили у нашу хату. Вона була з дерева і швидко уся згоріла. У стайні згоріли дві ялівки, бугай... 16 овець встигли випустити на волю. Потім у різних місцях бачили їхні голови. Червоноармійці їх лапали, різали та їли... Нас вже виселяли з тимчасової хати. Бабця старенька, мала під 80 років, впала з плачем на подвір’ї і набрала у хустинку рідної землі. Я їй казала: “Бабо, не плачте, ми ще повернем...” А вона мені: “Ніколи у житті!”. На час виселення ми мали дві корови. Одну корову віддали червоноармійцям, щоб вони дали нам вантажну машину і завезли нас на залізничну станцію до Сянока. Завантажили нас у товарні вагони. У таких вагонах німці вивозили худобу з України... Довго їхали і нарешті привезли нас у Дніпропетровську область, Покровський район, село Олександрія. Там була біда. Багато мужиків загинуло на війні. У колгоспі — майже самі жінки. Але зустріли нас, переселенців, по-людськи. Розмістили по хатах. На другий день голова колгоспу, голова сільради пішли по хатах просити, щоб місцеві допомогли нам харчами. Хто капусти дав, буряка чи трохи картоплі. Тато працював у будівельній бригаді, а мама — у городній ланці. Там були добрі жіночки. Не раз казали: “Паша (мою маму звали Параска), у тебе малі діти, візьми додому помідорів, огірків...” Нам тяжко там було морально. Нас називали поляками. Це тепер “східняки” спам’яталися, почали Бога признавати. А тоді цілий тиждень гуляли, по неділях хати білили... Вирішили тікати звідти. Була ще така чутка, що нам дозволять повернутися на територію Польщі, у рідні села. Лишили на Дніпропетровщині корову, невикористане зерно... Добиралися на Львівщину хто як міг. Переважно у товарних вагонах, на вугіллі, на руді... 1946 року прибули у Золочів. Там формувався ешелон з поляками на Польщу. Було кілька родин польських з Дунаєва. Поселилися ми тут у маленькій хатинці. Тільки одна кімнатка була нормальною. А в інших — ні стелі, ні підлоги, небо було видно. Нову хату збудували лише 1959 року. Колгосп у нас зав’язався 1946 року. Лемки були змушені одними з перших вступити до колгоспу. Бо не мали нічого, приїхали на голе місце. Але якось вибралися з чорної біди...

«Снопи возити можна було

і вночі, коли місяць світить...»

Марія ХОМ’ЯК (з дому Тиньо): Наше село на території Лемківщини було повністю українським, поляків з нами не було. Мали велику господарку, поля було 25 моргів. Корів тримали 7 чи 8, були коні, десь до 30 овець. Але працювали дуже тяжко. Мама, коли вже була колгоспницею, казала жартома: “От тепер я висплюся...”. Мала на увазі те, що у Польщі, як мали господарку, працювали і вночі. Вдень, коли видно, треба косити, жати, а снопи возити можна і вночі, коли місяць світить... Звістка про переселення надійшла перед самими жнивами 1944 року, як тільки фронт перейшов, і була як грім з ясного неба. Мама мліла від того, що тільки-но нову хату збудували і треба вибиратися. ... Усі меблі лишили. Дали нам окремий вагон для худоби. Ми взяли дві корови, наносили сіна, соломи. Але два тижні чекали на станції, допоки набереться цілий ешелон. З великою бідою прибули на Дніпропетровщину. Село бідувало, майже самі жінки були. Орали коровами... Трапилася сильна посуха. Місцеві казали: краще забирайтеся звідси, бо вас люди поб’ють і заберуть те, що маєте. Пробули там два роки. Пішла чутка, що уряди Радянського Союзу і Польщі домовилися про те, що можна буде повернутися у свої села. Збираючись у далеку дорогу, ми продали дві корови. Але в дорозі нас вночі обікрали... Їхали потайки у товарному вагоні, де везли скловату. Як вона немилосердно наколола нам все тіло! Сиділи тихенько у вагоні як миші під віником... Тато обрав для проживання на Львівщині село Біле, за три кілометри від Дунаєва. У Білому скорше вибралися поляки і вдалося знайти хату. Тато міркував так: “Біле — то така діра, що колгоспи туди ще не скоро дійдуть...”. У Білому нам трапилися добрі сусіди. Приїхали перед самим Різдвом. Один із сусідів приніс нам соломи, другий — буханець хліба, третій — плетенку, щоб діти мали що їсти. У наймити пішла старша сестра Аня, батько пішов до місцевих молотити. Мама ткала людям полотно... Через деякий час купили одну корову, потім другу. Тоді якраз писали у колгоспи. Люди тікали, не хотіли йти. Тато взяв корову і заховав у лозі. Тоді багато сусідів у лозах ховалися, щоб вдома не бути... Кадебісти приходили і тиснули. Одного разу прийшли, а тато десь поїхав і одну корову лишив. Забрали ту корову: поки тато не прийде — корову не віддамо! На другий день знову кадебіст прийшов. Я, каже, написав, що у вас багато дітей, і ми вирішили корову повернути. Текст він закрив рукою і лишив тільки місце для мого підпису. Я і підписала... “Вот скажи отцу, что вы уже в колхозе». Я кинулася на нього видирати ту заяву. Він дістав пістолет: « Ах ты, бандеровка, смотри, как тебя воспитали!». Я боялася, що тепер прийдуть хлопці з лісу і нас всіх повбивають... У колгоспі мало що платили. Довелося їхати на заробітки у Черкаську, Дніпропетровську області. Була і дояркою, і вантажником... На сході України нас називали поляками, а коли приїхали у Галичину, казали на початках, що ми — москалі...

«Тато і мама з Кіровоградщини

пішки йшли, а мене і бабу сліпу корова везла...»

Соціальний працівник Леся Курило завела мене на віддалений хутір Демня села Дунаїв. Тут живе 92-річна Марія Михайлівна Пасінська, мати-героїня, з дочкою Стефанією. Марії Михайлівні було тяжко зі мною спілкуватися, тож говорила здебільшого пані Стефа, народжена в Україні.

Стефанія ПАСІНСЬКА: Коли нас з Лемківщини виселяли, ми встигли взяти корову, коня і образ. Усі меблі лишилися у хаті. Везли нас, як худобу. Вже на Кіровоградщині ті “східняки”, які мали Бога у серці, підходили до нас: “Ходіть до мене, ходіть до мене...”. Так нас порозбирали. Добрі були там люди, але все це було для нас чуже... Один поляк казав татові: “Ти, Пасінський, маєш право до Польщі виїхати...”. Думали, що тато поїде туди, а потім уся родина. Але мама його не пустила, казала, що нас там усіх позабивають. Нас у Дунаєві у маленькій хатинці п’ятеро дітей виросло. Тато був роботящим. Поставив хату, стодолу, вручну вибив студню. Пригадую, як тато казав вже у Дунаєві: “Я би босий серед ночі повертався б на Лемківщину”. І питає мене: “А ти би хтіла йти з нами?” Кажу: “Ні, не хочу. Я тут вроджена, тут мій дім, це моя Батьківщина...” А тато до мене: “Ти знаєш, хто ти така? Ти — ізменніца Родіни!” (сміється). Попри це, я була є і назавжди залишуся лемкинею! Ми, лемки, бережемо пам’ять про свою землю, бережемо свої звичаї, свою говірку, свої пісні...

І для поляків переселення було трагедією

Є багато літератури, наукових праць, різного роду публікацій у пресі про виселення етнічних українців з території Польщі. І лише поодинокі публікації про переселення поляків з території України, яке теж було трагедією для польського населення. Цю тему дослідив доктор історичних наук Степан Макарчук.

За його інформацією, протягом 1944-1946 років з України до Польщі виїхали 766 206 поляків. Але, окрім того, 9918 українців, 33158 євреїв (вони тікали з Польщі від нацистів 1939 року), 488 росіян. Можливо, частина цих людей перебувала у змішаних шлюбах з поляками. Кожній переселеній родині належала виплата 5 тисяч радянських рублів або еквівалент у злотих. Можна було вивезти 2 тонни майна на суму 1 тисяча рублів. За кожен втрачений гектар переселенцям мали видати по 4 центнери зерна. Найбільший спротив виселенню чинили поляки у Львові. 1 листопада 1944 року на Личаківському цвинтарі відбулася широкомасштабна акція поляків під гаслами «Поляжемо трупом, впадемо за Львів, та він буде наш!», «Єщє польска не згінела!» На місці захоронення радянських воїнів в боях за Львів з’явився напис «Смерть більшовикам!» З 3 по 4 січня зі Львова було депортовано 722 особи польської національності. Серед них —

14 професорів, 6 лікарів, 21 інженер. Їхні помешкання займали переважно переселенці з Росії і східних областей України. «Еліта» вибирала найкращі квартири у будинках «люкс». Деякі історики стверджують, що умови переселення поляків були подібними до того, як виселяли українців. Але українці зазнавали більше поневірянь і страждань, аніж поляки...

Людей, немов бур’ян, з корінням виривали з рідної землі.