Його музей починається з... фіри


У жителя міста Рудок Івана Лозинського в господарській прибудові — справжнісінький музей старовинних речей. Біля парадного входу — селянська відреставрована фіра. Це перший експонат.

Іван Лозинський завів нас у кімнату, яку під час будівництва майстри називали літньою кухнею. А там — справжнісінький музей антикваріату. Я вмостився за акуратним столиком, з трьох боків якого стояли ажурні дерев’яні крісла, а з четвертого — бамбетль. Саме така дерев’яна лавка з обпертям була колись в сільській оселі моєї тітки.

Господар працює у Рудківському магіст­раті на посаді начальника центру у справах сім’ї, молоді та спорту. Любов до старовинних речей­ у нього з’явилася нес­подівано, і то на чужій землі. В Італії, де працював протягом десяти років, часто був у тамтешніх оселях і бачив, що у них хати чи окремі кімнати облаштовані під їхній стародавній стиль. Позаздрив, що італійці так щиро шанують свою історію, і вирішив, коли повернеться в Україну, і собі щось таке облаштувати.

Іван привозив додому щось незрозуміле, поламане чи розсипане, а після філігранної реставрації, яку сам і проводив, «мотлох» несподівано перетворювався у стародавні креденс, залізні праски, жорна, ткацькі верстати, давні ваги, нецки, маслобійки, приладдя для бджільників чи льонарів... Перебуваючи в Італії, на якомусь горищі знайшов образ Пресвятої Богородиці. З тим образом він потім подорожував. З тієї ж таки Італії приволік звичайне колесо до воза з металевим окуттям. Нині воно слугує у приватному музеї за абажур. На жорна в робочому стані надибав у селі Мокрянах Мостиського райо­ну кілька років тому — вони ще борошно мололи. Іван взяв їх у господарів, як мовиться, ще теплими.

Друзі Івана Лозинського знають, що йому дарувати на день народження чи іменини. Давній приятель, колишній зубний технік Орест Бахурський, спрезентував німецький фотоапарат 1937 року випуску, до речі, діючий. Футбольний­ тренер Петро Галушка приніс стародавній ткацький метр, підприємець Володимир Шведа — унікальний млинок. Жодного зі своїх експонатів Іван не продав, а от обміняти щось на щось може.

«Можу годинами­ тут сидіти, думати про щось своє, про вічність, уявляти собі долю людей, які користувалися усім цим доб­ром… Коли приходжу сюди, залишаю за дверима кімнати увесь той нинішній негатив, що тисне на голову», — зіз­нається пан Іван… Ну, зізнаюся вам і я, — посидівши на старовинному бамбетлі, торкнувшись того, що створено сотні років тому, геть забув про щоденні гризоти. У таких кімнатах-музеях зупиняється час на відмітці спокою, спогадів і думок про вічне…