Його музей починається з... фіри


У жителя міста Рудок Івана Лозинського в господарській прибудові — справжнісінький музей старовинних речей. Біля парадного входу — селянська відреставрована фіра. Це перший експонат.

Іван Лозинський завів нас у кімнату, яку під час будівництва майстри називали літньою кухнею. А там — справжнісінький музей антикваріату. Я вмостився за акуратним столиком, з трьох боків якого стояли ажурні дерев’яні крісла, а з четвертого — бамбетль. Саме така дерев’яна лавка з обпертям була колись в сільській оселі моєї тітки.

Музей

Господар працює у Рудківському магіст­раті на посаді начальника центру у справах сім’ї, молоді та спорту. Любов до старовинних речей­ у нього з’явилася нес­подівано, і то на чужій землі. В Італії, де працював протягом десяти років, часто був у тамтешніх оселях і бачив, що у них хати чи окремі кімнати облаштовані під їхній стародавній стиль. Позаздрив, що італійці так щиро шанують свою історію, і вирішив, коли повернеться в Україну, і собі щось таке облаштувати.

Іван привозив додому щось незрозуміле, поламане чи розсипане, а після філігранної реставрації, яку сам і проводив, «мотлох» несподівано перетворювався у стародавні креденс, залізні праски, жорна, ткацькі верстати, давні ваги, нецки, маслобійки, приладдя для бджільників чи льонарів... Перебуваючи в Італії, на якомусь горищі знайшов образ Пресвятої Богородиці. З тим образом він потім подорожував. З тієї ж таки Італії приволік звичайне колесо до воза з металевим окуттям. Нині воно слугує у приватному музеї за абажур. На жорна в робочому стані надибав у селі Мокрянах Мостиського райо­ну кілька років тому — вони ще борошно мололи. Іван взяв їх у господарів, як мовиться, ще теплими.

Іван Лозинський

Друзі Івана Лозинського знають, що йому дарувати на день народження чи іменини. Давній приятель, колишній зубний технік Орест Бахурський, спрезентував німецький фотоапарат 1937 року випуску, до речі, діючий. Футбольний­ тренер Петро Галушка приніс стародавній ткацький метр, підприємець Володимир Шведа — унікальний млинок. Жодного зі своїх експонатів Іван не продав, а от обміняти щось на щось може.

«Можу годинами­ тут сидіти, думати про щось своє, про вічність, уявляти собі долю людей, які користувалися усім цим доб­ром… Коли приходжу сюди, залишаю за дверима кімнати увесь той нинішній негатив, що тисне на голову», — зіз­нається пан Іван… Ну, зізнаюся вам і я, — посидівши на старовинному бамбетлі, торкнувшись того, що створено сотні років тому, геть забув про щоденні гризоти. У таких кімнатах-музеях зупиняється час на відмітці спокою, спогадів і думок про вічне…