Храм, що служить книзі та читачеві

Історичні джерела свідчать, що Львівська обласна науково-педагогічна бібліотеказаснована 1 грудня 1925 року з ініціативи тодішньої Кураторії Львівської шкільної округи, а відкрита для публічного користування 1 лютого 1926 року. Тоді основою бібліотечного фонду стали 1800 книг.

За 100 літ бібліотека пройшла складний і водночас натхненний шлях розвитку разом із системою освіти краю. Храм книги переживісторичні потрясіння, зміну державних устроїв і поколінь, але незмінним залишалося головне — служіння книзі та читачеві.

Від перших фондів зі «жменькою» книжок бібліотека виросла у потужний інформаційно-методичний центр. Її діяльність завжди була тісно пов’язана з розвитком освітянської галузі Львівщини, впровадженням нових програм, підтримкою вчительства та поширенням передового педагогічного досвіду.

Сьогодні бібліотека — це не лише книгосховище, а сучасний науково-інформаційний простір. У її фондах — десятки тисяч видань: наукова та навчально-методична література, періодика, рідкісні та краєзнавчі матеріали. Особливе місце посідають праці з педагогіки, психології, методики викладання різних дисциплін.

Бібліотека активно співпрацює із закладами освіти області, організовує семінари, конференції, тематичні виставки, презентації нових видань. Вона стала майданчиком для професійного спілкування педагогів, пошуку інноваційних підходів у навчанні та вихованні. Попри стрімкий розвиток технологій, бібліотека зберігає атмосферу інтелектуальної зосередженості й поваги до друкованого слова — того фундаменту, на якому тримається освіта.

За століття змінилося не одне покоління бібліотекарів. Саме їхня щоденна праця, професіоналізм і відданість справі забезпечили високий авторитет установи. Для багатьох освітян бібліотека стала не просто місцем отримання інформації, а простором підтримки, натхнення і творчого пошуку.

Сто років — це вагомий ювілей, але для бібліотеки це не лише підсумок, а й старт нових ініціатив. Попереду — подальша цифровізація фондів, розширення партнерства, реалізація культурно-освітніх проєктів, спрямованих на підтримку української освіти та науки.

Про це журналістці «ВЗ» розповіла керівник бібліотеки Оксана Кумецька.

— Я прийшла на роботу у цю Країну книжок 2021-року бібліотекарем. Вже до кінця року тодішній директор Андрій Цибко призначив мене своїм заступником з планово-економічних питань та інновацій. У мене на той час було вже дві вищі освіти — економічна і освіта менеджера. Пану Андрію сподобалося, які я подаю інноваційні ідеї, тож колишній директор побачив, що бібліотека потребує кризового менеджменту. 12 вересня 2023-го мене призначили виконувачкою обовʼязків директора.

— Тобто ви на цій посаді менше трьох років. Які плани ви собі окреслили для першочергового здійснення?

— Насамперед змінити структуру — саме спрямування, зробити бібліотеку публічним простором. Почали організовувати і проводити не просто багато заходів, а дуже багато, популяризувати, відкривати бібліотеку для людей. До прикладу, якщо раніше проводили 3−5 заходів на рік, то ми почали робити по 20 на місяць!

— Одне слово, взялися популяризувати мало не щодня?

— Так, через соціокультурні заходи почали популяризувати нашу діяльність. Ще одним «цвяшком у голові» стало приміщення. Наша бібліотека — палацик ХІХ століття, останніми нащадками якого був наймолодший брат Андрея Шептицького — Леон Шептицький. Його спадкоємець — Ян граф Шептицький, є правнуком Леона. З графом Яном ми почали співпрацювати над самим приміщенням цього палацика. Насамперед почистили сад, зробили нову загорожу, і бібліотеку стало видно з усіх точок міста. Ви бачите, в якому стані фасад, тож його грунтовна реставрація наразі у планах. Усе впирається у фінансування. Але маленькими кроками ми втілюємо свої задуми у дійсність. У 2022-му поремонтували дах.

— Власники Леон і Ядвіга Шептицькі виїхали за кордон?

— Ні, їх розстріляли. Вони були у Прилбичах, власне, там їх і розстріляли у 1939 році. Після війни, у дуже знищене приміщення, у1947 році було перенесено науково-педагогічну бібліотеку, яка раніше була у центрі міста. Бібліотека розпочалася з фонду 1800 книг, а тепер у нас 400 тисяч. Ми активно списуємо радянську пропагандистську літературу. Якщо колись на списання йшло мало книжок, то з моїм приходом списання пропагандистської літератури совєтських часів стало пріоритетом у нашій бібліотеці.

— Викидаєте?

— Згідно з законом, списуємо по актах і здаємо на переробку близько 20 тисяч на рік (раніше списували лише тисячу на рік). За це отримуємо кошти, які спрямовуємо у спецфонд. Спецфонд перевиконали на 300 відсотків.

— Ми живемо у час розвинутих інформаційних технологій, де будь-яку книжку можна прочитати на ґаджеті вдома. Зрозуміло, що вашими основними читачами є науковці старшого покоління. Чи з вашим приходом збільшилося молоді у бібліотеці?

— Тенденція зменшення читачів — не лише наша проблема. Це є у кожній бібліотеці. Раніше приходили виключно науковці. Наша бібліотека називається «спеціальна бібліотека для освітян». Хочемо її зробити більш публічним простором освітянського спрямування. Тому зараз залучаємо багато школярів, студентів вишів і коледжів. Ми їх цільово запрошуємо: плануємо якийсь захід, який би був для них корисним і цікавим. Започаткували такий проєкт «Проведи академічну пару у бібліотеці». Напрацьовуємо з викладачем, готуємо потрібну тему, знаходимо спікерів, даємо бібліографічний супровід, а викладач приходить зі своїми студентами і проводить тут пару. Це і цікаво, і пізнавально. Власне, цим ми і притягуємо молодь до бібліотеки, популяризуємо наші бібліографічні можливості, тому можу впевнено сказати, що тепер у нас молоді буває більше. Ще ми можемо похвалитися музейною кімнатою.

— Знаю, що у науково-педагогічній бібліотеці проводили уроки української мови для тимчасово переселених осіб…

— Це була моя ініціатива. Як тільки почалася велика війна, у нас працював клуб «Вивчай рідну мову», який вів професор Ярослав Гарасим. Але торік ми вирішили призупинити роботу цього клубу. Річ у тім, що тимчасово переміщені особи більше інтегрувалися у нашу громаду, багато хто знайшов роботу, тож не може відвідувати уроки, хтось повернувся додому, хтось виїхав в інше місто чи за кордон. Ми вирішили переформатувати цей проєкт, щоб це не був клуб з вивчення мови, а хочемо через фольклористику популяризувати українську мову і українські традиції. А ще ми започаткували клуб «Видатні постаті України». Двічі на тиждень запрошуємо цікавих людей, привертаємо увагу до локальної історії, вивчаємо забуті, або спеціально радянщиною стерті імена істориків, літераторів, священників, усіх тих, хто колись популяризував українську мову та нашу історію.

— За час вашого керівництва штат бібліотеки зменшився?

— Збільшився до 35 осіб — за рахунок того, що, згідно з рішенням обласної ради, до нас приєднали Будинок вчителя. Ми — унікальна бібліотека ще й тим, що маємо свою хорову капелу. І це завдяки тому, що до нас перейшли люди з Будинку вчителя. Ще у нас є свій ансамбль.

— Що найближчим часом маєте намір робити?

— Рятувати палацик. Моє гасло таке: «Бібліотека врятувала палац, а палац врятував бібліотеку». Нашій бібліотеці — 100 років, вірю, що вона буде слугувати людям ще багато років завдяки тому, що ми є у цьому палацику. З іншого боку, завдяки тому, що це бібліотека, то палацик не перейшов в інші руки. Ми рятували одне одного, а питанням номер один є зовнішній ремонт палацика. Люди хочуть йти у цікаве сучасне приміщення, тож ми все для цього робимо.