Повернення шахового генія

Довго українська громадськість не знала імен відомих львівських футболістів Олександра Скоценя і Остапа Стецьківа, шахістів Степана Попеля та Ореста Поповича. Таким забутим був і видатний український шахіст з Києва Федір Богатирчук, чемпіон України 1937-го і чемпіон СРСР 1927 р., учасник великих міжнародних турнірів, знаний лікар-рентгенолог, політичний і громадський діяч, який пройшов дуже складний життєвий шлях.

А все тому, що син диригента церковного хору не любив більшовиків, про що розповідає у своїх спогадах «Мій життєвий шлях до Власова і Празького маніфесту», виданих російською мовою у Сан-Франциско 1978 року. Тож став для радянської влади ворогом, зрадником і небажаною особою. За свої шахові успіхи мав право отримати звання гросмейстера, введене ФІДЕ 1950 року, але представників СРСР, у яких вже був чемпіон світу Михайло Ботвинник, «обурила» кандидатура Богатирчука, тож міжнародне звання майстра він отримав аж 1954 року. Можна зрозуміти, як дратував колишній киянин радянську владу, коли вона заборонила згадувати його ім’я. І тільки у наш час історики та журналісти повертають громадськості постать цієї людини. Його ім’я згадує у своїй «Історії в профіль» Кость Бондаренко, а московський журналіст Сергій Воронков видав книжку під досить претензійною назвою «Доктор Живаго советских шахмат».

Мені ж хочеться показати ставлення Федора Парфеновича до галичан, з якими йому довелося зустрічатися і працювати. Ось як він пише у спогадах:

«Син батька українця і мами великороски я вважаю себе україн­цем. Люблю і ціную україн­ську культуру нарівні з російською. Незважаючи на те, що освіту отримав російською, добре знаю й українську. У Києві розмовляли, головним чином, російською, що була тут розмовною мовою. Мешканці сіл і містечок розмовляли переважно українською, і у стосунках з ними ми розмовляли українською. Барвиста мова Гоголя та вірші Шевченка були зрозумілими великоросу, як і українцеві». Отримавши медичну освіту, Богатирчук 1917 року пішов добровольцем на фронт і служив полковим лікарем. У гетьманський період України отримав призначення у воєнний госпіталь у Білій Церкві неподалік Києва, де одного осіннього дня персоналу шпиталю оголосили, що він закривається, а його приміщення передає­ться корпусу січових стрільців під їхні казарми та помешкання офіцерів. «Вже наступного дня приїхав командир корпусу полковник Коновалець, оглянув приміщення і залишився ними задоволений. Довідавшись, що я українець і розмовляю україн­ською, запропонував мені зай­няти посаду полкового лікаря. Я погодився, не підозрюючи, що моя лікарська робота зробить мене дотичним учасником Українського Національного Визвольного Руху.

В полку я познайомився з українцями Західної України — галичанами. Вони заселяли землі, відірвані від Східної України кілька століть назад, і значно відрізнялися від східняків за культурною ознакою і навіть мовою. Деякі діалекти їхньої мови були настільки перемішані з полонізмами та латинізмами, що східнякові іноді було непросто їх зрозуміти. Правда, мушу зізнатися, що деякі східні діалекти (наприклад, чернігівський чи харківський) не менше були засмічені русизмами. Зовні галичани теж відрізнялися від східняків, причому у кращу сторону. Вони були завжди чисто виголеними, а офіцери одягнуті як лялечки. Дисципліна завжди була на високому рівні як у строю, так і поза ним. Всі стрільці були виключно ввічливими при звертанні до цивільних осіб, особливо стосовно жінок. Моя дружина, яка не говорила українською, жодного разу не зіткнулася з нечемним або ворожим ставленням. Навпаки, всі старалися допомогти як могли. Те саме я чув від інших працівників шпиталю. Під час воєнних дій звичаї згрубли, але досить терпимо. Хоча, при тому, особливого духовного зближення між галичанами і східняками не спостерігалося… У них був різним і підхід до національної проблеми. Галичани вважали, що розвиток української культури можливий тільки в умовах самостійної держави, а східняки основною вимогою висували демократизацію уряду. Тільки після того, як вони побачили, що у більшовиків жодної демократизації немає, почали схилятися на позицію галичан». Про воєнні події написав відверто: «Мене призначили начальником воєнно-санітарного поїзда, і роботи у мене було по горло. Галичани билися, як леви, не поступаючись жодною п’яддю землі. Однак перевага червоних була очевидною, і під їхнім натиском довелося відступати щораз ближче до Києва…». Богатирчук у своїх спогадах не згадує, але відомо, що у той час, коли (вересень 1918 — травень 1919) він служив у Корпусі січових стрільців, то вилікував і поставив на ноги майбутнього лідера ОУН Андрія Мельника, який захворів на тиф. Тоді 28-річний Мельник очолював Генеральний штаб армії УНР. І на закінчення про цей період у своїй діяльності Богатирчук дає характеристику керівникам Українського визвольного руху: «Нічого дивного, що вони наробили багато помилок, перебуваючи у надзвичайно несприятливих умовах. Але всі критики діяльності вождів українського націоналізму, у тому числі і автор цих споминів, не могли і не можуть кинути звинувачення, що вони прагнули утримати владу у корисливих чи егоїстичних намірах. Маючи в руках всі можливості особистого збагачення, ніхто з них ними не скористався, і всі вони закінчили життя в еміграції у великій бідності».

В книзі «Україн­ські січові стрільці. 1914-1920» (Львів, 1935) прізвища Богатирчука у тексті ви не знай­дете. Мабуть, автори не хотіли його підставляти, адже тоді він вже був добре знаним шахістом у радянській державі.

Після воєнних подій Богатирчук повернувся до Києва, де почав зай­матися науковою роботою, викладав анатомію у Київському інституті фізичної культури і спорту, займався шахами і видав 1925 року перший підручник шахового мистецтва українською мовою «Шахи. Підручник гри», а на початку 30-х років був обраний головою Федерації шахів України. Про шахові успіхи можна було б багато розповідати, самі титули чемпіона України та СРСР свідчать про реальну силу київського шахіста. Сьогоднішні фахівці підрахували, що в кінці 1927 року, коли він став чемпіоном країни, його рейтинг сягнув позначки, яка поставила Богатирчука на 15-те місце у світі. І це при тому, що був чистої води аматором, бо працював постійно рентгенологом, а виїздив на турніри лише за рахунок своєї відпустки. Щодо шахових успіхів, то, може, варто зупинитися лише на його двоборстві з майбутнім чемпіоном світу, а тоді зіркою, що сходила на небосхилі радянських шахів, — Михайлом Ботвинником. Той нікому так не програвав, як українцеві (у п’яти партіях — три поразки і дві нічиї). А йому вже створювали репутацію видатного гравця, і поразка на міжнародному турнірі 1935 року у Москві стала прикрістю для високого спортивного начальства. Якби не та злощасна поразка, Ботвинник ставав переможцем турніру, а так його догнав Сало Флор, і перемогу довелося розділити на двох. Тоді Богатирчуку довелося почути з уст партійного начальника прикрі слова: «Ми не можемо довіряти вашому політичному обличчю, що показав ваш виграш у Ботвинника. У вас в турнірі була незавид­на ситуація, і ви повинні були знати, яке величезне значення для престижу СРСР мала б одноосібна перемога Ботвинника у цьому змаганні. А ви доклали усіх зусиль, щоб цю партію виграти». Отак вже тоді партія на свій вибір розставляла на потрібні місця учасників змагань.

1940 року Богатирчук захистив докторську дисертацію з рентгенології, а коли розпочалася війна і німці наближалися до Києва, в евакуацію не поїхав і залишився працювати. Згодом, за пропозицією свого однополчанина Андрія Мельника, очолив відділення Українського Червоного Хреста, головна Централя якого містилася у Львові. В лікарні Червоного Хреста ховав українців та євреїв, чим не одного врятував від розстрілу у Бабиному Яру. Коли почалися арешти і репресії проти видатних діячів ОУН, в результаті яких розстріляли Олену Телігу та інших, Федора Богатирчука теж запроторили до гестапо, але через кілька місяців, завдяки втручанню впливових осіб, таки випустили. Йому як знаному фахівцеві (а лікарів у місті катастрофічно не вистачало) вдалося у жовтні 1943-го влаштуватися на роботу в Інститут експериментальної медицини керівником радіологічного реферату, де працювали також інші українці та росіяни. Головною темою його роботи стала розробка нової сироватки проти висипного тифу. Коли восени 1943 року німці покинули місто, Богатирчук разом зі сім’єю та працівниками інституту виїхав. Він добре розумів, що ніхто не буде розбиратися, кого він рятував, а за «співпрацю з окупантами» зазнає репресій.

Так уся родина опинилася у Кракові, де прожила майже рік. Тут він знайшов ще одного такого ж вигнанця — Степана Попеля зі Львова, з яким провів шаховий матч, що, на жаль, через наближення фронту перервався з нічийним рахунком (2:2).

Потім на його життєвому шляху стала Прага, де він підтримав КОНР (Комитет освобождения народов России) з генералом Андрієм Власовим та політичну платформу цієї організації «Празький маніфест». Після війни трохи жив у Німеччині, а у кінці сорокових переїхав до Канади і мешкав в Оттаві, працював у місцевому університеті професором анатомії. Брав участь у шаховому житті Канади, навіть 1954 року в Амстердамі виступав за команду на Всесвітній шаховій олімпіаді. Його поважали за активну участь у громадському житті і навіть обрали головою Об’єднання українських федералістів-демократів. Продовжував займатися науковою діяльністю, став лау­реатом престижних наукових нагород і премій. І таку особистість багато років не знали на Батьківщині. Тільки недавно його ім’я повернулося на сторінки історії України — як видатного шахіста, знаного лікаря, а в останні роки і як політика.