Олег Панчук: «У радянські часи над нами завжди розкривалася «парасолька» Ольги Кобилянської»
Олег Ельпідефорович — українець, яких у нашій країні можна перелічити на пальцях однієї руки. Бо дуже принциповий у багатьох речах. Ще в кінці 80-х минулого століття був активним громадським діячем на Буковині — спочатку у Товаристі української мови, згодом — у Народному русі України, крайову організацію якого навіть очолював. У своїх виступах завжди обстоював країну і мову. І найбільше радіє з того, що єдиним з усіх завідувачів кафедр Чернівецького університету не був членом компартії тієї держави, яку називає не інакше, як терористичною організацією.
А поміж тим, ніколи не покидав науки. Адже нині 81-річний професор Олег Панчук (на фото) — знаний у Чернівцях науковець: доктор хімічних наук, багаторічний завідувач кафедри неорганічної хімії ЧНУ ім. Ю. Федьковича, колишній декан факультету, автор багатьох наукових праць. Студенти про нього кажуть: «Людина з великої літери, історія і душа хімічного факультету».
- Пане Олеже, ви — почесний голова чернівецького українського Народного дому. А коли читаєш ваші виступи початку 90-х, бачиш, що ви дуже багато говорили про захист української мови. Це з родини — така повага до свого?
— Звичайно! Вдома ми розмовляли тільки українською. Моя мама — прийомна донька Ольги Кобилянської, навіть не знала румунської. Так, ми зналися з румунами, німцями, євреями, але дружбу вели тільки з українцями. А щодо мов, то Буковина була багатоетнічною, тут всі знали по 3-4 мови.
- У родині Кобилянських добре розмовляли і німецькою, чи не так?
— Це була не мова №1, а скажімо так, державна мова в родині. Кобилянська перші твори писала німецькою, бо ж вчилася в німецькій школі. Але тато Кобилянської був справжнім українцем, з Тернопільщини. І він дбав про те, щоб всі діти знали українську. Отож наймав дітям вчительку. Але знали добре всі і польську мову. Бо мама Кобилянської — Марія Вернер, походила з опольщених німців. З дітьми вона говорила також польською.
- Ви ж теж знаєте не одну мову…
— Німецьку — досконало. Потім була румунська початкова школа. В 5-му класі — звичайна радянська школа, де іноземною була німецька. То у класі я був асом і фактично нічого не вчив. Батьки вирішили, що так діло не піде, і найняли мені вчительку французької мови. І до кінця школи я добре вивчив французьку. А коли вступив на хімічний факультет, треба було знати і мову міжнародної науки — англійську. Також розмовляю румунською.
- Всі знають, що ви внук Кобилянської. Прийомний. Але мало відомо про ваших батьків і маму, яку і виховувала видатна письменниця…
— Олександр, брат Ольги Кобилянської, тато моєї мами, мав позашлюбний зв’язок. Із австрійкою, яка приїхала з Відня і прожила у Чернівцях кілька років, але вони так чомусь і не одружилися. А народивши дитину, вона виїхала до Відня. Які саме причини того, що вони не побралися і чому вона тут залишила дитину — не знаю. Для нас це загадка… Але, думаю, вона колись таки буде розв’язана. У мене вдома є пачка листів, перев’язана стрічкою, які Віргінія Лукасевич — так звали цю австрійку, писала Олександру. Олександр Кобилянський був прокурором у Заставні і не мав можливості опікуватися дитиною. Отож мою маму Олену віддав на виховання своїй сестрі Євгенії, яка з чоловіком мешкала у Димці. Вона теж не мала дітей, тому охоче виховувала це маля. А потім Євгенія захворіла. А Ольга Кобилянська була самотньою, це був якраз 1905 рік. І після розриву з Осипом Маковеєм вона вже розуміла, що особистого життя не матиме… До того ж у неї стався інсульт. І вона взяла цю п’ятирічну дитину до себе, пізніше її удочеривши. Може, Ольга Кобилянська щось і знала про цю австрійку, мою бабусю, але нам не казала. І моя мама про це дуже неохоче говорила…
- До речі, відчуваєте, що у ваших жилах тече і австрійська кров?
— Я знаю, що я українець, і ніколи від цього не відмовлюся. Про іншу частку крові якось не задумуюся…
- У вашого батька таке рідкісне ім’я — Ельпідефор…
— Це його так назвав священик при хрещенні, бо сказав, що імені Ілля, яке обрали батьки, у його списку немає. Але дома тата кликали Іллею. Він був з дуже збідованої родини, але закінчив (єдиний з усієї родини) українську гімназію у Чернівцях. Згодом вступив в університет, на історичний факультет. І в цей час вони познайомилися з мамою — на танцях. Ольга Кобилянська тоді ще була відносно здоровою і ходила з дочкою на ті танці — щоб мама могла познайомитися з кавалерами, бо саму дівчину не пускали з дому. У 1925 році батьки одружилися, в 1926 році народився мій старший брат Ігор, а в 1932-му — я.
- Звідки у вашій родині такий потяг до хімії? Наскільки відомо, і ваш брат, і дружина, і старша донька — теж хіміки.
— Брат Ігор закінчив хімічний у 1950 році, захистив кандидатську. Але у 1971 році помер від інфаркту, мав 45 років... Ця трагедія сталася у Москві, куди ми поїхали удвох на наукову конференцію. Йому там стало погано, викликали «швидку». Але в лікарню їхати з медиками брат відмовився. І це була фатальна помилка, бо «швидка» від’їхала, а через дві години брата не стало. На моїх очах… Дружина теж вчилася на хімічному, ми з нею тут і познайомилися. Вона рано померла, у 1984 році. То я сам виховував своїх двох дівчат… Оля, старша, кандидат хімічних наук. Живе зараз у Парижі, займається різними культурними проектами.
- До слова, ваша старша донька була дружиною письменника Юрія Покальчука. У вас з ним були хороші стосунки?
— Ми завжди нормально спілкувалися. Вони часто приїжджали до мене у Чернівці. Оля поїхала у Францію в 1991 році, щойно закінчивши аспірантуру у Києві. Її туди запросив наш добрий знайомий. У Ольги Кобилянської був особистий лікар — доктор Гузар, то це його син і запросив доньку відвідати Париж, він жив там, був адвокатом. До речі, про лікаря Гузара можна говорити окремо і багато — як про історію національно свідомої родини, яку повністю знищили румуни. Ольга Гузар — його дружина, ім’ям якої названо одну із вулиць у Чернівцях, була в жіночому товаристві (свого часу кардинал Любомир Гузар, перебуваючи у Чернівцях, підтвердив, що це його родичі. — Авт.). Так донька і залишилася в Парижі, тепер вона вже громадянка Франції. Моя молодша донька Наталя закінчила факультет іноземних мов, працює в австрійській бібліотеці у Чернівцях.
- Безумовно, що ви пам’ятаєте Кобилянську в останні роки її життя…
— Так, вона померла в 1942-му, мені було 10 років. Вона була дуже немічна, повністю паралізована. Зранку дзвонила у дзвінок, і приходили мама чи служниця, садили її у крісло. Наскільки пам’ятаю, була маломовною. Як потім з’ясувалося, вона не зовсім вже орієнтувалася в тому, що відбувається. Коли нікого не було, сиділа мовчки. Це було нещасне життя… Доктор Гузар, наш домашній лікар, сказав, що вона згасає, бо це був у неї вже нібито третій інсульт. Пам’ятаю ще той день — 21 березня 1942 року. Я прийшов зі школи, вдома був доктор Гузар, вся родина. І мама каже мені: “Бабуся помирає, йди поцілуй руку і проси пробачення”…
- Відомо, що Кобилянській приписували низку хвалебних статей про радянську владу, яких насправді вона не писала. Ви про це першим заявили у 90-х…
— Це було в 1990 році, на з’їзді Народного руху у Коломиї. А історія була така. Коли 1940 року на Буковину прийшла радянська влада, то вже буквально наступного дня місцева комуністична верхівка прийшла привітати Ольгу Кобилянську з визволенням від румунського іга. Потім ці делегації ходили безперестанку… Мама з татом здогадувалися, що Кобилянська не зовсім орієнтується у ситуації, бо була вже дуже хвора і не все могла розуміти чітко. І вони завжди були присутні, коли приходили такі гості. Скажу вам, що ці делегації і їхні походи дуже відволікали. А на той час серед наших приїжджих знайомих був журналіст і письменник-початківець Дмитро Косарик, який мріяв написати книгу про Кобилянську. Він хоч і був партійним, але справляв враження щирого українця. І батьки йому єдиному довіряли бути з Кобилянською наодинці. І ось одного дня, навесні 1941-го, він забігає до мами на кухню з таким переляканим обличчям і каже, що Кобилянська щойно йому сказала: “Вже є як є, лиш би більшовики не прийшли”. Вона не орієнтувалася, що вони вже тут, допитують людей, депортують наших українців… Мого батька навіть в НКВД о третій годині ночі викликали, щоб він дав свідчення, хто з ним був у Петлюрівській армії. Він відмовився, але ж могли його стратити, і ніхто би і не пікнув. Але ми були, скажемо так, під “парасолькою” Ольги Кобилянської. І якби щось подібне сталося, то це був би великий скандал. Вони не сміли нас чіпати, хоча ми знали, що в радянський час вони мали агентів і у нашому середовищі. Але, попри це, помірковану критику ми завжди висловлювали. Більше того, нам з братом вдалося єдиними з усіх викладачів університету не бути членами компартії. Ми навіть не були комсомольцями, хитро сказали, що не доросли.
- А хто ж таки писав ті статті?
— Одного разу прийшов до мого батька в бібліотеку працівник міськкому партії і каже, що виходить трохи негарно з Ольгою Юліанівною. Мовляв, ми всі розуміємо, що радянська влада принесла звільнення від румунів, а Кобилянська на це не реагує. То хай би вона щось написала. Тато каже, що вона зараз у такому стані, що не може нічого писати. А той відповідає: ми напишемо, а ви дасте їй підписати. Так і сталося. Це було звернення до трудящих України, слава Радянській армії… Тато сказав Кобилянській, що це фінансовий документ. Мама потім мені розповідала, що вони радилися з батьком, що робити… Зайняти жорстку позицію — це означало ризикуватив всім, навіть життям Кобилянської. Вирішили піддатися, щоб зберегти родину. Ще раз чи два вони приносили на підпис. А потім вже писали самі. Як мені казав директор музею Кобилянської Володимир Вознюк, було не менше 50-ти таких звернень, до всяких свят і не свят. Та що ви хочете від терористичної організації, яка захопила владу над таким великим народом на такій великій території!.. Такого терору жодна чужа влада — ні турки, ні поляки, ні молдавани, ні австрійці, ні румуни — не робила, як совєти на Буковині.
- Готуючись до розмови з вами, я читала, що про вас пишуть в Інтернеті студенти. Не знайшла жодного поганого допису! Студенти, вже і колишні, пишуть: “Людина з великої літери”, “Спогади про навчання завжди починаються із цієї людини”, “Дуже розумний і дуже вимогливий”. І додають: слова “Панчук” і “хабар” не сумісні взагалі!
— Звичайно, ми живемо у складний час, корупція тотальна, і пішло все це від радянської влади. Ментальність — лише побільше хапнути. До мене теж підходили, мовляв, постав таку і таку оцінку, студент віддячить. Я кажу: “Слухай, якщо я хоч раз візьму хоч пляшку коньяку, собі не пробачу. Це принцип — і розмов не може бути”.
Фото автора та з архіву Олега Панчука м. Чернівці
