«По львівській цеглі можна історію міста читати»
Створити неповторний дизайн помешкання, котрий нагадував би про історію затишних куточків старого Львова, можна власними силами. Це доводить приклад родини Вишневських, котрі перетворили свою квартиру у справжню галерею.
Латунна трубка (зліва) ховала проводку у будинках на початку ХХ ст.
Володимира Вишневського знають як представника бунтівних 70-х, «мотохіпі» Вишню. «Мотохіпі» боролись за мир та любов, мандруючи світом на залізних конях. Не дивно, що свою майбутню дружину Юрате знайшов аж у Вільнюсі. Вже десять років Юрате створює оригінальні сукні та аксесуари для артистів. Займається дизайном і Володимир — так облаштував помешкання, що гості приходять сюди, наче в музей. Як елементи декору господар використовує незвичні речі: раритетні австрійські таблички, ключі, клямки, емблеми заводів, давні світлини... Головною гордістю Володимира є колекція давніх львівських цеглин...
Коридор господар декорував емблемами польських та австрійських фірм.
«Масове будівництво у Львові почалося в кінці позаминулого століття. Підприємці мали копанки піску та глини, бригаду з 10-15 робітників, і це вже вважалося заводом, — розповідає Володимир. — Такі невеличкі фірми росли як гриби після дощу. На початку ХХ ст. їх було близько 67-ми, найвідомішою була цегла з логотипом «Райс» — з неї складено багато львівських будинків. У моїй колекції 64 цеглини. Коли постало питання, де зберігати усе це добро — вирішив здійснити мрію дружини і збудувати з них камін. А тими цеглинами, що залишились, прикрасив стіну коридору». Колекціонер показує камін: на кожній без винятку цеглині — назва власника заводу. Одна така цеглина важить близько чотирьох кілограмів, камінь настільки твердий, що зубило його не бере.
«Зараз старовинні будинки руйнуються, перші поверхи адаптують під офіси та магазини, прорубуючи діри у стінах, — описує господар долю своїх знахідок. — Якось проходив попри таку перебудову, побачив, наскільки красива старовинна цегла, і вирішив збирати колекцію. Тепер по ній можна історію міста розповідати. От, наприклад, на цеглині прізвище Маланіч, він мав невеличкий заводик. А мій будинок складений з цегли заводу Пільчинської. Підприємиці пані Пільчинській належали стави, на місці яких зараз — Парк культури ім. Богдана Хмельницького, там містились її будинок та цегельня. Деякі цеглини маркуються не прізвищами підприємців, а районами Львова. Маю цеглину з написом «Кульпарків», «Попувка» — цегельня на Погулянці, «Красучин» — давня околиця Львова, ще є цеглина з написом «Пнякі».
Окрім цеглин, коридор родини Вишневських прикрашає дошка з металевими значками австрійських та польських фірм, що колись діяли у Львові. Ще за Польщі практикували вивішувати на магазинах невеличкі металеві таблички: «Заклад перебуває під охороною такої-то фірми». «Маю три такі львівські таблички — на них зображено перехрещені ключі, ще одну з Риги і одну — з Вільнюса, — показує свою колекцію господар. — А ось логотип банку «Дністер», у 20-х роках ХХ ст. він містився там, де зараз поліклініка на вулиці Руській. Того ж віку табличка страхової фірми «Товариство взаємозабезпечення». Вона означала, що будинок застрахований від пожежі — на пластині зображено пожежника, що бореться з вогнем».
Над входом до кухні — три квадратні знаки, що нагадують теперішню нумерацію будинків, тільки біля основних великих цифр домальовані менші, дробові. «За Австрії кожен будинок вносився у реєстр і мав свій порядковий номер, а дроби означають один з тодішніх чотирьох районів Львова, — пояснює господар. — Наприклад, позначка 138 1/4 означає реєстраційний номер будинку і те, що він розташований в центральному районі міста. Таких табличок на львівських будинках майже не залишилось — реставрують фасади, а їх викидають як непотріб».
Свого часу викидали як непотріб або здавали на кольорові метали й старовинні клямки від дверей, замки, ключі. Володимир їх вишукував, викуповував, і зараз цікаві бронзові, латунні предмети прикручені до дощечок, оформлені у рами і прикрашають стіни квартири краще, ніж будь-яка картина. «Знаєте, що це таке? — запитує Володимир, показуючи на латунну трубку один сантиметр у діаметрі. — Через такі трубки поляки проводку пускали, обмотували ізолювальним папером і ховали провід сюди. Це розумний і зручний метод, бо, щоб знайти поломку, не потрібно було трощити стіни».
