Ірина СВЙОНТЕК: «Більшість рідкісних вишиванок пішло під землю»


Для франківчанки Ірини Свйонтек вік справді є багатством, адже з кожним роком її скарбів — зразків давніх українських вишивок — більшає. У свої 76 пані Ірина продовжує їздити по маленьких селах Карпат та Прикарпаття, розшукуючи рідкісні вишиванки.

Ірина СВЙОНТЕК розкладає на столі пожовклі світлини початку ХХ ст., сканувала їх з домашніх фото селян Франківщини. Ось біля хати стоять рядочком молоді жінки у вишиванках з пишними рукавами, в намисті з карбованцями, вишивка сорочок та запасок — тонкої, ювелірної роботи. А ось фото 70-х років, на ньому хлопчик у кептарі та капелюсі з червоними китицями. Наступне фото — і він уже з молодою дружиною, обоє у гуцульських аутентичних костюмах. Вдома у пані Ірини справжній архів: усі шафи закладені альбомами зі світлинами людей у народних костюмах. Фотодобірки територіально посортовані, до зображення кожного костюма додається фото елементів вишивки, цікавих аксесуарів. Майстриня дістає із валіз сувої полотна — десятки метрів власноруч вишитих рушників, манжет, нагрудників, скопійованих зі зразків початку століття.

— Зараз традиції втікають як вода в пісок, — розповідає пані Ірина. — У 70-х, коли я почала збирати вишивки, приїжд-жала у прикарпатське село на храмове свято, а там усі, як квіточки, у яскравих вишиванках, спідничках, хустках. Зараз у селі молодь вже й до церкви рідко ходить, не те щоб в неділю бабусину вишиванку одягнути. Шкода, бо наші бабусі були видатними модницями, вміли підкреслити свою зовнішність костюмом. Кожен комплект одягу — як окремий витвір мистецтва: зважали не лише на моду чи традицію, а й на анатомічні дані. Якщо дівчина висока та худа — вуставка була довша, комірець вищий, вишивка ширша, ці хитрощі візуально зменшували зріст. Біда в тому, що більшість рідкісних вишиванок пішло під землю. Люди берегли празниковий одяг впродовж життя, потім в ньому їх і ховали, в гріб ішли і рідкісна зараз чоловіча весільна хустка, і пишні сорочки, і жіноче намисто.

— Як ви захопились вишивкою і чому саме геометричні узори збирає-те?

— Вивчаю вишивку вже 42 роки. Процес вишивання зачаровував мене з дитинства. Як і в кожній хаті, у нас було багато схем вишивок, особливо мені подобався геометричний орнамент, його точність. Серйозно за вивчення і відтворення давніх орнаментів я взялась у 70-му році, почала їздити у села на храмові свята, фестивалі, збирати оригінальні схеми вишивок. За цей час випустила чотири книжки — три «Гуцульські вишивки Карпат» і одну — «Покутські вишивки Прикарпаття».

В останній книжці подала 335 узорів гуцульських вишивок, а у книжці про покутські вишиванки — 316 видів. Назвала книжку «Гуцульські вишиванки Карпат», щоб окреслити їх належність, бо в Карпатах живуть ще й бойки, лемки, а це вже зовсім інший тип вишивки. У першому альбомі були тільки узори вуставок (вишита вставка на грудях під комірцем. — “ВЗ”), пізніше почала публікувати вишивки комірців, манжет.

— Ваші вишивки дуже різняться за колористикою. Від чого залежить гама?

— Згідно з моєю теорією, вишивка була своєрідною територіальною розміткою, символом належності до певної місцевості або роду. З огляду на складну історію, коли людина могла опинитись за сотні кілометрів від рідного дому, — такі “мітки” були необхідністю. Як мова може розповісти про походження людини, так про нього розповість й вишивка. Різні регіони мали власну колористику — Гуцульщина вишивала в холодних тонах, окрім Космача, який різко виділяється жовтогарячими барвами, Прикарпаття вибирало червоні відтінки.

Під час визначення походження вишиванок дослідників часто збивають з пантелику елементи одягу, що йшли на віно. Коли молода дівчина з одного села переїздила в село до чоловіка, то везла свої рушники, сорочки, фартухи, крайку. Мистецтвознавці знаходять цей скарб у старій забутій скрині і приписують чужий орнамент певній місцевості.

— На полотнах є чорні узори та вишневі, яка між ними різниця?

— Цей узор називається розвід — це своєрідна схема геометричної вишивки. Потім такий вишиваний каркас запов-нюється кольорами. Розвід вишневими нитками більш давній, але чорний розвід, як на мене, зручніший, він краще обрамлює кольори, як чорні брови окреслюють обличчя. Техніка вишивання під назвою “низинка” розводиться завжди, вона одна з найдавніших, бере початок від ткання. “Низинкою” вишивають гуцули, а Покуття і Космач — “хрестиком”.

— Скільки у вас фотокарток людей у традиційних костюмах?

— Близько 50 тисяч. Давні світлини відскановую і повертаю власникам. Мене цікавить не лише вишивка, а як її розміщували, як носили одяг. До мене часто звертаються, щоб я показала на стародавніх фотографіях, як одягались в тому чи іншому районі. Наприклад, є маса способів зав’язувати крайку, сорочки кожного району мали специфічну форму рукавів. У селі Кути Косівського району крайку зав’язували на бант, а на Снятинщині крайка була широка, закінчувалась маленькими рясними китицями, які з-під киптаря спадали хвилями.

На Городенківщині спідниці в жіночому костюмі підгорнені, “підтичені” за пояс, знизу ж виглядає дов-га сорочка. Також характерною рисою Городенківщини є мережка. Тут розрізняють і “хвостату”, і “скісну”, і “хрестату”. Буває ще хлопська мережка, якою у чоловічих сорочках обробляли низ рукавів і пазуху. У Пістині Косівського району найкраща, на мою думку, чоловіча сорочка — широка вуставка, вишиті комірець, манжети, низ сорочки.

А от бойківський костюм вирізняється білими рішеними (плісированими) запасками, спідниці у бойківчанок теж білі. Про них старі люди казали, що йшли до церкви, як гусочки.

— А які аксесуари носили наші прабабусі?

— Дуже любили одягати низку перлин, багато коралів, а на додачу ще й карбованці, тобто австрійські монети. Це було величезне багатство. Моя бабця мала віно — шість рядків коралів, які коштували як пара волів. Дівчата в’язали на волосся підкісники — банти з ниток. Шкарпетки, котрі одягали під постоли, вишивали тим самим узором, що й вуставку. Чоловікові в день весілля молода дарувала вишиту хусточку — ширинку, котра мала його оберігати впродовж життя і супроводжувала навіть після смерті.

На Покутті до гердана — бісерної смужки на шиї — чіпляли ззаду багато вузьких стрічок, т. зв. політичок. А на Буковині стрічки пришивали просто до спинки сорочки.