Головний інженер людських душ, або Навіщо Сталін 15 разів дивився п’єсу Булгакова?
Прощався і оплакував. Талановита поетеса Ольга Бергольц, яка 1938 року була ув’язнена сталінським режимом, у час всенародної скорботи писала у газеті “Правда”: “Обливается сердце кровью... Наш любимый, наш дорогой! Обхватив твое изголовье, плачет Родина над тобой...”. Василь Твардовський, автор блискучої поеми “Василь Тьоркін”, вже після смерті вождя напише антисталінську поему “Василь Тьоркін на тому світі”. А у березні 1953 року були рядки: “В этот час величайшей печали я тех слов не найду, чтоб они до конца выражали всенародную нашу беду...”.
Про зловісну роль Сталіна в історії Радянського Союзу, який разом з Гітлером підпалив Європу і світ, про масові репресії проти свого народу йшлося у політичному портреті, опублікованому у вівторковому номері (за 5 березня) “ВЗ”. Сьогодні пропонуємо добірку неоднозначних фактів, які висвітлюють тему “Сталін і радянська література”.
І душа тирана лірики просить...
Сталін не мав вищої освіти. Але духовна семінарія, у якій майбутній вождь вчився, давала глибокі знання не лише з теології, а й багатьох гуманітарних дисциплін. Щоправда, за читання романів Віктора Гюго семінариста Джугашвілі не раз карали... 1895 року п’ять його віршів були опубліковані у тифліській газеті “Іверія”. Усі були написані грузинською мовою. Наведемо уривочок з дебютного вірша “Утро”. Хто автор перекладу — невідомо. “Раскрылся розовый бутон, прильнул к фиалке голубой. И, легким ветром пробужден, склонился ландыш над травой...”.
Сталін — не єдиний в історії диктатор, який мав потяг до літератури і мистецтва. Вірші і музику творив кривавий цар Іван Грозний (улюблений історичний діяч Сталіна), пробували себе у поезії Мао Цзедун, Кім Ір Сен... Гітлер міг би не відбутися як тиран, якби його прийняли у художню школу. Тирани і диктатори потребують своєї дози лірики...
1934 року на першому з’їзді письменників Радянського Союзу Сталін вжив вислів, який став крилатим на багато років. Він назвав письменників “інженерами людських душ”. Головним інженером людських душ на той час був сам Йосиф Віссаріонович. За спогадами Костянтина Симонова, Сталін багато читав, давав добро на публікації творів відомих письменників, редагував рукописи деяких письменників, завертав їх авторам, примушував переробляти по кілька разів, фактично очолював Комітет з присудження Сталінських премій у галузі літератури і мистецтва.
«Буревісник революції» з підрізаними крилами
Особливі стосунки єднали Сталіна і Горького. Як відомо, ставлення “буревісника революції” до жовтневого перевороту було неоднозначним. З одного боку, засуджував курс Леніна на соціалістичну революцію, репресії проти політичних опонентів, вандалізм народних мас, з іншого — написав нарис-панегірик “В. І. Ленін”. Але саме Ленін наполіг на тому, аби Горький 1921 року покинув радянську Росію і виїхав до Італії під приводом лікування від туберкульозу. 1929 року почалося листування Сталіна і Горького. Диктатору потрібна була постать масштабу Горького. Письменник прийняв запрошення повернутися у Радянський Союз. Горького поселили у добротному особняку, але під пильним оком ОГПУ. Є свідчення, що Горький знав, що робиться у країні, але прийняв роль апологета соціалізму і особисто Сталіна. Ганебною плямою на совісті пролетарського письменника став хвалебний нарис про Соловецький табір для політв’язнів, де влада була “не советская, а соловецкая”, а також ініційована Сталіним подорож 120 радянських письменників 1933 року на чолі з Горьким щойно збудованим Біломор-Балтійським каналом. Він був зведений руками зеків, десятки тисяч яких загинули на цій будові. У рік Голодомору під час цього плавання письменникам заливали очі коньяком, набивали їхні шлунки делікатесами... І вийшла книга-ода Біломорканалу, який, за версією авторів, перевиховував заблукалих людей у свідомих будівників соціалізму. Попри все це, Горький так і не написав книгу про Сталіна. Саме з цією обставиною пов’язують загадкову смерть письменника.
Показати вождеві «Майстра і Маргариту» не наважився...
Сталін полюбляв бавитися з письменниками, як кішка з мишкою. Час від часу диктатор допускав вільнодумство деяких літераторів і навіть дискусії зі своєю персоною. Багато років тривало листування Сталіна з Михайлом Булгаковим. У тридцяті роки у московських театрах йшла п’єса Булгакова “Дні Турбіних”, хоча усе інше у той час не ставилося і не друкувалося. Сталін дивився цю п’єсу 15 разів! Вождь“ловив кайф” від усвідомлення того, що його ідейні і класові противники, навіть такі непересічні постаті, як Турбіни, переможені, розчавлені його режимом остаточно... Одна з версій прихильності Сталіна до цієї п’єси полягає ще у тому, що на той час відчувався брак п’єс високого художнього рівня. Дешеві агітки Сталіна не влаштовували. Цей жанр літератури “інженер людських душ” вважав визначальним для радянської літератури. На одній із зустрічей з письменниками у помешканні Горького він розмірковував вголос: “Наш робітник зайнятий на роботі. Він вісім годин на заводі. Вдома у нього сім’я, діти. Де йому сісти за товстий роман! П’єсу робітник легко подивиться. Через п’єси можна зробити наші ідеї народними...”. Саме “наші ідеї”. Коли один із знаних режисерів запитав у Сталіна, як треба ставити “Гамлета”, той відрізав: “Гамлета” не треба ставити...”. Бути чи не бути? Які можуть бути сумніви! Бути! Під мудрим керівництвом Сталіна! Чи могли сподобатися вождю слова Шекспіра “Людина — не флейта, і не можна на ній грати...”.
Восени 1939 року Булгаков на замовлення МХАТу написав п’єсу “Батум” про революційну молодість Сталіна. Йосиф Віссаріонович цей твір схвалив. Булгакова відрядили до Грузії на чолі бригади творчих працівників для підготовки до сценічного втілення п’єси. І раптом телеграма — вистави не буде. Сталін передумав. Є версія, що вождь не хотів сценічного втілення свого образу від імені білогвардійського письменника. З розпачу Михайло Булгаков вирішив завершити розпочатий ще 1929 року містичний роман “Майстер і Маргарита”. Крапку у ньому поставив 1940 року. Показати Сталіну цей твір письменник не наважився. Булгаков був переконаний, що за його життя цей твір світ не побачить. Це сталося лише 1966 року...
«Тараканьи смеются усища и сияют его голенища»
Чи не поодинокий, здається, за межею здорового глузду, був поетичний виклик тиранові з боку відомого поета Осипа Мандельштама. 1933 року він вголос читав багатьом знайомим і незнайомим людям сатиричний вірш про Сталіна. “Мы живем, под собою не чуя страны. Наши речи за десять шагов не слышны... Его пальцы, как черви, жирны и слова, как пудовые гири, верны. Тараканьи смеются усища и сияют его голенища...”. Поета розстріляли лише через п’ять років...
Під час однієї з неформальних зустрічей Сталіна з письменниками звучить улесливий тост. Член партії з 1917 року, відомий на той час письменник Георгій Никифоров: “Набридло! Мільйон разів пили за здоров’я товариша Сталіна! Мабуть, йому самому набридло це слухати”. Сталін тисне його руку: “Спасибі. Правильно. Набридло...”. Георгія Никифорова розстріляють 1938 року...
Страдницьким було життя однієї з кращих поетес минулого століття Анни Ахматової. У серпні 1921 року було заарештовано і згодом розстріляно її чоловіка, офіцера, відомого поета, драматурга, прозаїка Миколу Гумільова — за підозрою в участі у “Петроградській бойовій організації”. Сина поетеси Лева Гумільова, який залишив помітний слід у світовій історичній науці, арештовували тричі. До війни — 1935 і 1938 року. 1944 року Гумільов добровольцем вступає у Червону армію і хоробро воює як гарматний номер зенітної батареї. 1949 року — третій арешт. Сама Анна Ахматова ув’язненою не була. Але її поезія протягом усього життя цензурувалася, заборонялася. Сталін терпіти не міг її поезії, вважаючи її салонно-аристократичною, далекою від “соціалістичного реалізму”. Попри це, 21 грудня 1949 року Анна Ахматова опублікувала вірш про Сталіна: “Пусть миру этот день запомнится навеки, пусть будет вечности завещан этот час. Легенда говорит о мудром человеке, что каждого из нас от страшной смерти спас...”. Щодо порятунку від смерті, то поетеса була вдячна за те, що її вивезли з блокадного Ленінграда. Але вона не приховувала, що цей вірш мав би полегшити долю її ув’язненого сина.
Із-за гір, із-за високих сизокрил орел летить...
Сталінський режим знищив сотні письменників, діячів культури і науки. Якщо російську інтелігенцію звинувачували здебільшого у шпигунстві, то українську — у буржуазному націоналізмі. Відомий вислів — “розстріляне відродження”. Лише за один день, 3 листопада 1937 року, було розстріляно понад 100 представників української інтелігенції. Талановитий поет Микола Хвильовий, не чекаючи арешту, застрелився. Навіть лауреати Сталінських премій, кавалери ордена Леніна не були застраховані від переслідувань. Видатному українському поетові Максиму Рильському “пощастило”, він відсидів за “націоналізм” лише рік. Від другого арешту його врятував Хрущов. Він нагадав вождеві про вірш поета, присвячений Сталіну: “Із-за гір, із-за високих сизокрил орел летить, не зламати крил широких, того лету не спинить...”. Лауреат Сталінської премії, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко зазнав гніву вождя за сценарій фільму “Україна у вогні” — теж за націоналізм: “Бачите, товаришу Довженку шкода України стало...”.
Після початку “перебудови” 1985 року у Радянському Союзі і пізніше на пострадянському просторі було знято десятки документальних і художніх антисталінських фільмів. А нещодавно кінорежисер Володимир Бортко, відомий екранізацією “Майстра і Маргарити”, бідкався у пресі, що не має можливості зняти правдивий фільм про Сталіна, маючи на увазі реабілітацію тирана. Воістину не перевелися слуги Диявола...
