«А я й не знала, що мені 90 років!»
“Я й не знала, що мені дев’яносто років!” — жартує народна артистка України Наталія Василівна Слободян, роздивляючись афішу, яку готують у Львівському театрі опери та балету до урочистого вечора, присвяченого її ювілею. У 1940-1970-х роках вона була однією з найкращих балерин України. На львівській сцені блискуче виконувала всі провідні партії балетного репертуару. Наталія Василівна досі щодня приходить на роботу — працює педагогом-репетитором, шліфує майстерність танцювальних талантів. Їй ніколи не даси її років — харизматична, з почуттям гумору, гостра на слівце. У театрі прислухаються до кожного її слова, адже педагог не скупиться на професійні і життєві поради.
Наталія Слободян виконує партію Жізелі (фото 1950-х років)
Донька оперної прими і журналіста
Життя Наталії Василівни не було всіяне трояндами: вона пережила війну, німецьку окупацію, голод, втрату близьких людей. Не любить гучних святкувань і дифірамбів, ніколи не читала рецензій на свої вистави, майже не дає інтерв’ю. Для кореспондента «ВЗ» зробила виняток, але спочатку суворо запитала: «Ви ходите в театр? Любите балет?». Почувши ствердну відповідь, погодилася на зустріч. Запросила на свою репетицію. «Дати вам балетні туфлі? Самі відчуєте, як це важко — ходити на пальцях!» — чи то жартома, чи то всерйоз запропонувала Наталія Василівна. А потім сказала: «Що я можу вам розповісти? Те, про що розповідають вони своїми ногами, не розповіси язиком!».
Насправді розповідати було про що. Народилася у 1923 році у Києві у сім’ї творчих інтелігентів. Мама — Лідія Недзведзька-Боровська, оперна співачка, закінчила Московську консерваторію, полька, дворянка (її батьки мали землі біля нинішнього Чорнобиля). Батько — Василь Слободян, журналіст київської газети «Україн-ське слово». У їхньому домі збиралася українська інтелігенція, заходила і видатна поетеса, діяч культурної референції Організації українських націоналістів Олена Теліга. Вона редагувала додаток до «Українського слова» — «Литаври», де друкувалися найкращі твори українських письменників, яких знищив радянський режим, — Плужника, Косинки, Хвильового. «Я була знайома з Оленою Телігою. Коли вона приходила до нас додому, мені було 18 років, — пригадує Наталія Василівна. — Вона була невисока, чорненька. Пам’ятаю червоні чобітки, які мене вразили…».
Наталія з дитинства мріяла стати балериною. Вступити у Київське хореографічне училище було непросто, конкурс — десять осіб на місце. Слободян та ще п’ятнадцять дівчаток відібрали з більш ніж ста претенденток. Це було для неї велике щастя. Вчитися було важко — крім щоденної хореографії, треба було по ночах штудіювати усі загальноосвітні предмети. Навчали українською мовою. Майбутніх балерин вчили бути скромними — до 18 років вони не знали, що таке пудра, манікюр, прикраси. Наталія була круглою відмінницею. Дівчина отримувала сталінську стипендію — 200 карбованців, тоді як інші — 47 крб. Однак розкошувати на ці гроші Наталії та її сім’ї не довелося — у 1937 році НКВС арештувало її тата, на нього хтось доніс… Радянська влада протримала його у в’язниці чотири роки, перед початком війни відпустила.
Тата розстріляли разом з Оленою Телігою
Наталія Василівна закінчила Київське хореографічне училище 18 червня 1941 року, диплом отримала 21 червня. Щасливі випускники всю ніч гуляли схилами Дніпра, а коли йшли додому, почули оголошення, що Німеччина напала на СРСР. Далеко на обрії побачили спалахи, почули звуки канонади. Увесь курс Наталії Василівни прийняли у трупу Київського оперного театру. У вересні 1941 року німці зайняли Київ…
Як і радянській, так і німецькій окупаційній владі українська інтелігенція була як кістка у горлі. Німці були занепокоєні активізацією підпільної діяльності ОУН. В одному зі звітів повідомлялося, що очолювана Оленою Телігою Спілка письменників «суто націоналістична організація». Почалися арешти серед української інтелігенції. Не оминула страшна доля і Василя Слободяна, якого забрали у гестапо, на вул. Короленка, 33 (нинішня Володимирська). У лютому 1942 року двісті українських інтелігентів, у тому числі Василя Слободяна і Олену Телігу, гестапівці розстріляли у Бабиному яру. Зараз на місці розстрілу української інтелігенції встановлено дерев’яний хрест.
«Під час окупації театри Києва працювали, німцям треба було «заспокоювати» народ, — веде далі Наталія Василівна. — Зняли увесь російський репертуар — ні «Лебединого озера», ні «Сплячої красуні». Ставили тільки Вагнера — «Тангейзер», «Кільце нібелунгів», «Лоенгрін», з балетів йшла «Коппелія», відбувалися гала-концерти. Балетмейстер Васютинський ставив другу рап-содію Ліста — Угорщина була союзницею Німеччини у Другій світовій війні. У Києві було багато угорців, вони ходили по місту в одностроях кольору хакі і з фашистськими значками. Артистам видали аусвайси, щоб вони могли вільно пересуватися містом, не боячись, що після вистави на вулиці їх вб’ють. Щотижня на аусвайс ставили нову печатку.
Запізнився на дві хвилини? Розстріляти!
Наталія Василівна не сварить артистів, якщо вони запізнюю-ться на репетицію. Але сама, каже, ніколи не розуміла, як це можна — запізнитися на урок. Самодисципліна стала їй у нагоді під час роботи у Київській опері за часів німецької окупації. Пригадує жахливий випадок: «Головним диригентом у нас був Брукнер з Пруссії: фашистський значок, квадратні окуляри, пістолет на пюпітрі! Був геніальним піаністом, але порядки у театрі завів військові. Якось репетирували увертюру з «Тангейзера», один віолончеліст весь час помилявся. Через це Брукнер наказав: «Завтра усьому оркестру прийти о шостій ранку і до четвертої дня сидіти і грати!». І ось цей віолончеліст запізнився на репетицію на… дві хвилини! Прибігає, а Брукнер уже за пультом (от німецька дисципліна!) і каже: «Розстріляти!». За те, що запізнився на дві хвилини! У нас була віолончелістка з Німеччини (отримувала зарплату у двадцять разів більшу, ніж інші музиканти), то вона і увесь оркестр почали плакати, просити диригента помилувати віолончеліста. Довго просили, нарешті змилосердився…».
«У 1943 році, коли німецька армія почала відступати, німці почали усіх виганяти з Києва. Увесь оперний театр зібрали на сцені і сказали: хто не виїде — розстріляємо. У Німеччину виїхав цілий ешелон акторів. У нас були родичі у Гайсині (Вінницька область. — Авт.), і нам з мамою та сестрою Лялею пощастило туди виїхати. Потім перебралися до Львова — тут працював видатний балетмейстер-постановник Микола Тригубов. Майже усі артисти балету були росіяни, які приїхали сюди у 1939 році. Була лише одна полька, прима-балерина Беднерувна, вихованка ленінградської школи. Але я вже її не застала, вона виїхала. У 1947 році весь Львів був обклеє-ний листівками-закликами до бандерівців: виходьте усі з лісу, вам збережуть життя. Навіть у театрі висіли такі оголошення. У Львові були голодні часи, але тут було краще, ніж у Києві, де був страшний голод. Моя сестра у Києві настільки схудла, що важила 42 кілограми. Без харчування, без побутових умов займатися балетом неможливо. У Львові було більш-менш. Тут все йшло на «метри» — метр яблук, метр картоплі. «Метр» — це сто кілограмів. Зарплата була дуже маленька. На вулиці Руській був магазинчик, де артисти Опери отоварювалися по карточках. Там майже усе було в порошках — яйця, молоко. Хоча я не ходила по магазинах — цим займалися мама і сестра. Була в нас ще хатня робітниця…».
На сцені — до шостого місяця вагітності
У Львові Наталія Слободян вийшла заміж за Ярослава Вощака, який після війни був диригентом, а з 1953 року — головним диригентом Львівської опери. Наталія Василівна виходила на сцену до шостого місяця вагітності, а коли донечці виповнилося двадцять днів, повернулася на роботу. Донька Оксана зараз концертмейстер Львівської музичної школи ім. Крушельницької. Ярослава Антоновича не стало у 1989 році, у фойє Оперного театру встановлено його бюст.
Найголовнішим секретом творчого довголіття Наталія Василівна вважає улюблену роботу. «Якщо щось любиш — час швидко летить, — каже вона. — Навіть не помітила, як роки пролетіли… Театр — мій другий дім. Їжджу на роботу в таксі, таксисти завжди дивуються: «Ви ще працюєте?». Думаєте, мені хтось натякає, що я повинна піти на пенсію? Подивіться розклад — скільки у мене репетицій. Щодня з радістю йду на роботу. Багато хто з кори-феїв театру плідно працював до глибокої старості — Ігор Моїсеєв, Марія Семенова, яка прожила 102 роки…».
«Я ніколи не сиділа на дієті, але завжди важила 48 кілограмів (при зрості 160 см). Ніколи не пробувала горілки і не викурила жодної цигарки. Могла собі дозволити трохи пива. А в молодості, щоб отримати енергію для роботи, о шостій ранку заливала окропом півсклянки цукру, розмішувала, випивала і працювала весь день. У театрі за все життя жодного разу не їла і навіть чаю не випила…».
З досьє «ВЗ»
Наталія Василівна Слободян народилася 27 лютого 1923 року у Києві. 1941 року закінчила Київське хореографічне училище. Від 1944 р. провідна солістка Львівського націо-нального театру опери та балету ім. С. Крушельницької. На львівській сцені з блиском виконувала всі провідні партії європейського, в тому числі українського репертуару. Найбільш визначні творчі роботи — Аврора («Спляча красуня»
П. Чайковського), Нікія («Баядерка» Л. Мінкуса), Одетта-Оділлія («Лебедине озеро» П. Чайковського), Марія («Бахчисарайський фонтан»
Б. Асаф’єва), Кітрі («Дон Кіхот» Л. Мінкуса). Особлива сторінка в творчості Наталії Слободян — образи в українських балетах: Маруся Богуславка («Маруся Богуславка» А. Свєчникова), Лілея («Лілея» К. Данькевича), Дзвінка («Хустка Довбуша»
А. Кос-Анатольського) та інші. У 1960 р. отримала почесне звання «Народна артистка України». Від 1968 р. Наталія Василівна як педагог-репетитор передає свій багатий досвід молодому поколінню артистів Львівської опери.
