«Я з дитинства розумів, хто є ворог України»


Як прощальний спогад пропонуємо читачам розмову історика Юрія Зайцева з паном Михайлом.

«У шість років знав, що Сталін — злочинець»

— Пане Михайле, нині ви відомий політичний і громадський діяч, колишній багаторічний політичний в’язень, один з найактивніших учасників руху опору комуністичній диктатурі. Цікаво було б дізнатися, як формувався ваш світогляд, які люди чи події вплинули на ваше становлення як опозиціонера — послідовного поборника національної державності й самостійності. Кількома штрихами окресліть початки власного життєвого шляху.

— Я народився 17 червня 1930 року в селі Кніселі Жидачівського району Львівської області. Батьки мої — селяни, селянська інтелігенція. Батько був членом ОУН, до того часу — членом УВО. У 1929 році одружився із моєю матір’ю Стефанією Грек, яка була двоюрідною сестрою Миколи Лебедя, одного із очільників ОУН.

Мати мені розповідала, що коли батька заарештували перший раз (в кінці 1932 року), я сказав: якщо прийдуть поліцаї, візьму сокиру і буду їх бити, бо вони забрали мого тата.

З дитинства розумів, хто є хто, хто є ворог України, і мені не треба було міняти своїх поглядів після смерті Сталіна, бо у шість-сім років знав, що Сталін — це великий злочинець, і що Сталін створив на Україні голод, оскільки в 30-х роках до нас часто приїжджали театральні групи із Наддніпрянської України. Наша інтелігенція з Наддніпрянщини втікала в Галичину, але оскільки тут не було можливості прикласти свої руки, вони утворювали театральні групи. Ті групи вели нужденне життя через те, що не мали свого пристанища, їздили з села в село, давали вистави, а селяни збирали по злотому, не стільки, щоб піти на виставу, скільки підтримати наших патріотів, які через Збруч перейшли, ховаючись від сталінського режиму.

Як не дивно, не було власної держави, але були дитячі садки, і я ходив у такий садок. Він організовувався на період, коли матері були у полі — весною, літом і ранньої осені, і треба було десь подіти своїх дітей. Збиралося в селі двадцять, тридцять дітей і приходила дівчинка, як правило, учениця останніх класів гімназії, сьомого-восьмого класу, їй було вісімнадцять років. Проходила курси, приїжджала в село і називали її садівничкою. Така садівничка жила у нас. Але вже в шість років я пішов у школу, вмів читати й писати, читав Шевченка.

— Яку роль грав батько в тому пізнавальному процесі?

— Мій батько був районним провідником ОУН, його кілька разів заарештовували. Його жорстоко били, я дуже добре знав, хто б’є. В 1939 році випустили. Через певний час 1 вересня почалася німецько-польська війна. Ми з батьком, мені дев’ять років, ідемо до директора школи, поляка. Була то початкова школа, в селі ми називали її утраквістичною. Це означає — з польською і українською мовами викладання. І той пан Кордаль, директор школи, ставить свій ламповий радіоприймач на вікно. Зібралося кілька десятків селян, слухають останні події із фронту. Оці думки, які потім стали такими, знаєте, насмішкуватими фразами, я тоді почув: “My і gudzika od plaszcza nie damy” — “Ми і ґудзика від плаща не дамо”, — заявляли з радіо, а через два тижні віддали і плащ, і ґудзики, і все чисто.

«Батька засудили до розстрілу»

— Вночі з першого на друге вересня 1939 року ми приходимо додому. Лягли спати. Я ліг з татом. Лежимо удвох, ще не заснули. Тато курить, хвилюється. Чуємо, попід вікно ду-ду-ду — біжить багато людей. І тут же удар чимось таким страшним у двері, двері розлітаються — це прикладом хтось вдарив.

Ось і приходить наш давній “друг”, пан Зозуляк — повітовий поліцейський. “Ну що, пане Горинь, збирайтеся”. Його повели в напрямку до кладовища, до цвинтаря. Думаємо, будуть розстрілювати. Я плачу. Ідемо туди. Але там біля цвинтаря була машина. Йому наклали кайданки на руки. Беруть за руки й за ноги і кидають у кузов машини. Обличчям по підлозі, і солдати поставили на нього ноги. Їх там по три з кожної сторони чи по чотири. Ми це все бачимо з матір’ю. Машина поїхала до Львова. Батька засудили до розстрілу. Пройшло сімнадцять чи вісімнадцять днів, Польща розлетілася. Літак розбомбив тюрму, польська поліція повтікала. Наші розбіглися і тато втік. Був страшно побитий, увесь чорний, але приїхав додому.

Перші совєти

Осінь 1939 року. В село приходять радянські війська. Їде загін солдат на конях. Мені дев’ять років. Ще два дні тому тут був кінний польський загін: у сідлах, у ременях. У польських солдат і офіцерів усе скрипіло від нового обладунку. А совєтські війська в онучах. Думаю, яка ж то голота, порівняно із поляками. Але попереду їде статний молодий чоловік. А ми, хлопчаки, вийшли дивитися на них. У мене на голові шапка студента гімназії. На тій шапці, то мазепинка, в сере­дині тризуб. Зупинився той офіцер. Такий симпатичний, красивий мужчина, каже: “Зніми то”. Я говорю: “Не хочу”. “А я тобі кажу зніми”. Я втік до хати.

Коли прийшли більшовики, то було таке диво. Але перебули вони один рік, а на другий почалися арешти. Ми про це знали. Біля церкви вдосвіта збиралися люди, батько ходив із такою скарбонкою, і люди скидали гроші на підпілля. Я знав, що в 1940 році є підпілля, що підпілля має зброю, бо в тата був револьвер і я бачив його на шафі ще при Польщі.

1941 рік. Приходять німці. Змішане почуття: звільнилися від тих катів-більшовиків, але приходять інші, які через деякий час показують, хто вони є.

Другі совєти

— Німецька окупація — це був період, коли розвивалося українство, міцніли підпільні нелегальні бандерівські організації, 1943-1944 рік — появилися повстанські загони. Було приємно дивитися, як наші партизани переходять з села у село. Це був період романтики, а ми, молоді хлопці, яким по тринадцять, чотирнадцять років, поробили собі дерев’яні кріси і вправлялися з ними. Культурне, мистецьке життя живе і політичне дуже бурхливе. Я готуюся в 1944 році до гімназії, але тут фронт, приходять більшовики. А перед тим, десь, може, місяців зо три, з’явилися радянські літаки і почали розкидати листівки. Я одну з них взяв і по сьогоднішній день пам’ятаю її зміст майже дослівно, коротенька листівка: “Націоналісти, шибениці вас ждуть. Постараємося, щоби довго не чекали”.

Коли прийшли більшовики, вся молодь, звичайно, пішла в ліс. До того часу в нас під час Першої світової війни і в першу українську революцію в селі були свідомі люди. Ці свідомі люди зібрали всю військову зброю, звичайно, її добре законсервували і закопали в землю. У 1943 році витягнули ті австрійські карабіни і в селі постала вже своя боївка, тато пішов у підпілля.

1944 року був перший повоєнний вивіз людей до Сибіру. Починає працювати так звана “червона мітла”, коли в кожному селі стояли гарнізони, війська, які йшли на фронт. Вони тими військами трамбували Західну Україну, хотіли знищити бандерівський рух за кілька днів і піти на фронт.

«Сину, втікай!»

Дійшла черга і до нас. Увечері посадили нас на підводи. Мій молодший брат Богдан втік. Як втік? Мама сказала: “Іди геть”. Йому було 8 років, він пішов до нашої родички. А мене вже пильнували, я вже не міг втекти. Ми з мамою їдемо. Підводу веде солдат, тобто він за їздового. Це через те, що вже були випадки, коли партизани нападали на такий конвойований загін, який віз людей до станції, і відбивали їх, тому селянам вже не давали правити підводами, робили це самі солдати. От ми їдемо, під’їжджаємо до села Отиневичі неподалік Ходорова, і той солдат з Вінничини каже: “Сину, втікай”. Я кажу: “А як же я залишу маму?”. Я ж знаю, що мама вагітна (третім сином Миколою. — Авт.). А він: “Якщо ти втечеш, то маму менше будуть стерегти і мама втече, ти втікай”. Я кажу: “Я не втечу”. І так ми ведемо дискусію десь може 15-20 хвилин. Коли мама настояла на тому ж, я зіскакую. А був я в студентській шинелі гранатовій, темно-синій. Темно було, ніч, село не освітлюється, електрики тоді не було... Втеча вдалася. Потім через кілька днів втекла мама, і ми звільнилися. Оце таким було моє дитинство. Воно сформувало характер, політичні погляди, які потім вимагали якоїсь дії. І коли я пішов у середню школу, а потім в університет, то від теорії вже перейшов до практики.