Де цвинтар був, тепер меморіальний сквер

м. Івано-Франківськ

У своєму франківському дитинстві я ходила до музичної школи, яка була у тодішньому Будинку офіцерів. Ця кутова будівля видавалася мені кам’яним велетнем, що загубив свого капелюха. Він, як довідалась згодом, був зведений 1927 року як Будинок союзу польських залізничників. У пресі лунали заклики відновити купол над цією спорудою, мабуть, не лише мені будівля видавалась «без капелюха», натомість старі фото доводять, що купола там ніколи не було. Був оглядовий майданчик, з якого можна було милуватись Станіславом, саме так мої бабуся та дід називали Франківськ.

Коли МЕНІ БУЛО СІМ-ВІСІМ РОКІВ, я брала до рук папку з нотами — на мотузяних ручках, з мотузяними зав’язками — і йшла, скорочуючи шлях від дому до «музики», навпростець, через старий цвинтар. Він був неподалік нашої «нової» квартири у новобудові на вулиці Чекістів, куди ми переїхали з комуналки на вулиці Дадугіна. Тепер ці вулиці називаються відповідно Є. Коновальця та Ак. Сахарова. Тоді я й гадки не мала, що мій шлях пролягає по центральній алеї потенційного музею-цвинтаря, одного з найдавніших у Європі, з унікальними надгробками та склепами, роботами найкращих каменотесів та відомих скульпторів. Ми повторювали за дорослими назву «старий цвинтар», але, як і вони, не знали, що цвинтар заснували ще 1782 року. Личаківський у Львові буде заснований чотирма роками пізніше. Молодшими від Станіславського цвинтаря будуть і знаменитий паризький Пер-Лашез та лондонський Хайгейт. Тоді, відповідно до декрету австрійського цісаря Йосифа ІІ, на наших теренах почали переносити усі цвинтарі з-під церков та костьолів на околиці міст. А це була околиця, вулиця Тисменицька. Зараз це місце біля театру ім. Івана Франка видається мало не центром Франківська.

Той старий цвинтар у дитинстві викликав суміш страху і захоплення. Під велетенськими деревами, посеред пташиного співу, по обидва боки від центральної алеї тягнулися безкінечні, як мені тоді здавалось, зарості бузини та кущів в’юнкої троянди, у яких потопали кам’яні склепи та якісь міфічні споруди химерних форм, двох однакових годі було зауважити. Скульптури з білого та чорного мармуру висились над зеленню, погляд вихоплював скорботні кам’яні профілі та написи різними мовами, у поле зору опущених очей потрапляли чавунні ланцюги огорож, бронзові лев’ячі лапи та вкриті зеленкуватим мохом орлині пазурі… Якби вдалося зберегти той музей просто неба, то зараз стояв би в одному ряді з відомими європейськими некрополями.

Довкола цвинтаря тоді йшло будівництво нових «хрущовок», біля самих поховань рили котловани та глухо бамкали баби-копри. Ввечері у літніх сутінках батьки з прочинених вікон кликали нас додому, а ми слухали, завмираючи від холоду по спині, оповідки ровесників — про те, як вони на власні очі бачили, як з піднятого ковша екскаватора падала на землю чорна домовина і, вдарившись, розколювалась, як горіх… Старий цвинтар щедро постачав нас «страшними історіями».

Потрапивши до Івано-Франківська, я повторила той дитячий шлях від під’їзду до колишнього Будинку офіцерів, тепер — Ощадного банку на вулиці Михайла Грушевського. Якби не сквер з кількома склепами та надмогильними спорудами, не пізнала б цього місця.

Двірнички мели асфальтові доріжки, закохані цілувались, молоді мами котили перед собою дитячі візочки. Те, що залишилось від колишнього цвинтаря, має тепер статус пам’ятки державного значення. Тут захоронено понад 10 тисяч людей, і лише кілька поховань можуть засвідчити про місце вічного спокою тих, хто жив у цьому місті задовго до нас. Навіть могили мають свій вік на землі.

На табличці біля входу можна прочитати про те, що 1982 року це місце реконструювали, реставрували уцілілі могили та створили меморіальний сквер. Десять років тому провели повторну реконструкцію скверу, звели капличку. Судячи з архівних свідчень, десь тут неподалік, біля входу, стояла колись майстерня, де виробляли унікальні надгробні скульптури та гробівці. Тут працювали станіславівські, львівські, віденські майстри — Ян Бембнович, Маріан Антоняк, Юліан Маяковський, Антон Шімзер. Майже усі їхні роботи знищили час та люди.

1918 року розпалася Австро-Угорська імперія. 18 жовтня у Львові зібралася Українська Національна Рада, яка проголосила утворення ЗУНР.

3-го січня 1919 р. на першій сесії Ради Лева Бачинського обрали заступником президента Ради Євгена Петрушевича і членом правління. Він, як голова Української соціалістичної радикальної партії, взяв на себе і свою партію співвідповідальність за діяльність уряду молодої держави. 3 січня 1919 року сесія ЗУНР ухвалила Закон про злуку двох частин України в єдину державу, при збереженні автономії ЗУНР.

22 січня до Києва приїхала делегація ЗУНР на чолі з Бачинським. На цей день призначено урочисту подію — Злуку двох частин України в одну соборну державу…

У квітні 1930 р. газета «Громадський голос» сповістила про те, що у Відні «по тяжкій недузі на 58 році життя помер Лев Бачинський, життя якого кличе до нас словами Великого Генія трудящих мас нації Т. Шевченка — «Борітеся — поборете!».

Такого похорону, як писали газети, у Станіславові ще не бачили.