Як це цинічно: російські окупанти надихаються «вєлікой побєдой» 1945 року

кремль використовує цю сакральну для себе дату для демонстрації  імперської суті, для залякування світу - «можем павтаріть!» І для затуманення власного народу.

Уже котре десятиліття  росіянам втовкмачують у голови міфологізовані тези про визвольну, інтернаціональну місію «красной армії», про її «безсмертні подвиги» і виняткову роль «русского солдата», про те, як у колишньому срср і у теперішній росії свято шанували/шанують «побєдітєлєй» і їхніх нащадків. 

Правда насправді інша, ніж російські офіціози. Гіркіша. Про це свого часу розповідали персонажі моїх публікацій, які були свідками, а часто і жертвами злочинців у радянській формі. За плином часу не можу пригадати прізвищ всіх своїх співрозмовників, але розказане ними пережиття і досі приголомшує.  

Виходець із Золочівщини Роман Джала згадував про передвоєнну трагедію в одному із тамтешніх сіл. Вересень 1939-го. На Галичину в‘їжджають обози солдатів у будьонівках із червоними зірками. Кажуть, що несуть поневоленим українцям-братам звільнення від гніту, мир, добро і щастя.  Місцеві жителі вийшли за село зустрічати «визволителів» хлібом-сіллю,  хоругвами, національними синьо-жовтими фанами і букетами польових квітів. 

Приймали, як рідних. Військо розмістилося у плебанії місцевого священника. Зголоднілі солдати кинулися зачищати від фруктів його сад. Одному з них сподобалася величезна грушка на самому вершку дерева, тому вирішив зняти її прицільним пострілом зі свого карабіна. На той звук з хати-штабу вибіг переляканий «вєроятной провокацієй» офіцер з пістолетом у руках. «Кто стрєлял?» Боячись відповідальності за порушення дисципліни, стрілець взяв та й бовкнув: «Поп стрєлял!»

За наказом командира, з парафіяльного будинку виволокли юного семінариста, племінника пароха, який саме був зайнятий читанням, підготовкою до навчання у Львові.  Поставили під стіну і тут же… розстріляли. «Попа проучілі»…

Чорна звістка про це пролетіла селом, від почутого воно аж почорніло. Люди зрозуміли, що на їхню землю приповзла нова біда. 
Інша, не менш сумна історія. У розпал тієї війни, з часу закінчення якої минув 81 рік, 17-річного Володимира, як і тисячі інших молодих українців, німецькі окупанти вивезли на невільничі роботи у свій «фатерлянд». Тільки-но гітлерівський  режим капітулював, наші родаки зібралися додому, до своїх сімей. Їхали туди, попри те, що у західній пресі писали про небачений розмах репресій у срср, про сибірські гулаги-концтабори. «Остарбайтери» наївно вірили гаслам «Родіна ждьот вас!» - і квапилися на схід. 

Тільки-но Володимир спустився з трапу корабля в Одесі, який привіз вчорашніх емігрантів, як його взяли у кільце люди у гімнастерках і повезли на «допит із пристрастю». Угледіли у ньому засланого шпигуна, «сообщніка фашістов», «врага народа» - і щоб «нейтралізувати», відправили у фільтраційний табір за Уралом. У справжню тюрму. На каторзі пробув десять молодих літ, розгубив на ній здоров‘я. Відтоді більше ніколи не вірив у казки про рай, який на своїх багнетах  на його батьківщину принесли радянські «асвабадітєлі».

Добре пригадую сумне обличчя нині покійної Ганни Федчишин, болючі спомини цієї жінки. У 1944-му її батька «совіти» забрали на фронт, там він і загинув, залишивши напівсиротами трьох дітей. Замість того, щоб допомогти сім'ї полеглого, на його обійстя прийшли радянські екзекутори і забрали геть усе зерно. Щоб вижити, найстарша з малюків, 12-річна Ганнуся, працювала як дорослий чоловік: навесні ходила за плугом, влітку бралася за косу. Крім того, що треба було прогодувати себе, належало здати радянській державі непомірний  «контингент» - продуктовий податок, який накладали на «куркулів»-одноосібників. 

Ще більш трагічною була доля воїна червоної армії Михайла Чикоти. Повернувшись з війни, він взявся завзято хазяйнувати. Якось під вечір на його подвір‘я прийшли односельці -  воїни Повстанської армії. Попросили  їсти і щось  з одяганки, бо насуваються холоди. Не роздумуючи, Михайло віддав знайомому ровеснику  свою шинелю. Через кілька місяців до фронтовика Чикоти нагрянули енкаведисти. Звинуватили у пособництві бандерівцям. Доказом цього, на їхню думку, була шинеля вбитого упівця, на звороті якої ще з воєнних часів хлоркою було написане прізвище вчорашнього солдата.

Кожного дня Михайла викликали зі села до міста на допити. Вимагали зізнатися, де ховаються «бандьори». Не почувши того, що хотіли, карателі били «сообщніка» так, що він ледь  тримався на ногах. Так тривало кілька тижнів. Одного вечора Михайло причвалав до хати і сказав дружині: «Більше вони мордувати мене не будуть. Більше до них я не піду…» А на ранок фронтовика знайшли зачепленим на яблуньці у саду. Не витерпів тяжкої долі вчорашній солдат. Минула його німецька куля, але догнали радянські кулаки і чоботи…  

Згадую ці історії завжди, коли чую про «побєду», про намагання героїзувати катів, спроби прикритися чужими подвигами задля виправдання сучасних злочинів. Нащадки сталіна цинічно експлуатують події 80-річної давності. Ви тільки послухайте нинішнього російського самодержця путіна, який на мізерному своєму параді заявив: «росія свято шанує заповіти та спадщину солдатів Перемоги. російський характер і сила духу з особливою потужністю проявляються у важкі часи. Великий подвиг покоління переможців надихає воїнів сво...»