Свіжопобілена хата пахла весною і молодістю

Тому для мене запах свіжого вапна асоціюється виключно з цим періодом.

Коли цвітуть яблуні та вишні. Навіть не цвітуть, а заливають молочним кольором всі сади та узбіччя.

Коли земля зимна, але сонце не хоче з цим миритися та намагається її все більше старається її прогріти.

Коли ти іноді просто завмираєш і не розумієш, як і чому живеш серед цієї всієї краси.

З самого ранку ми починали виносити з хати всі меблі і розгрібати, як казала моя мама, ті гиздеберні.

Воно всьо виставлялося на подвір'ї і протягом дня витріпувалося-вибивалося-витиралося від пилюки.

Далі мама розробляла вапно у великому відрі.

Вапно не можна було в ті часи просто зайти в господарський і купити.

Тому його ще з минулого року гасили в невеличкій ямці на городі.

Звідти мама набирала тверду субстанцію у відро, розмішувала палкою, кидала трошка “синьки” (такий концентрований барвник синього кольору), знаходила щітку і починала з першої хати.

Власне такою специфікою на наших землях вирізнялась нумерація кімнат, яка плавно трансформувалась і в назву.

Першою хатою була та, в яку заходили відразу з сіней. Вона була найбільш обжилою, з великою кухнею та піччю для випікання хліба.

У другій хаті був невеличкий пєц, спальні ліжка, шафа і телевізор.

Третя хата була виключно для гостин та гостей.

Там на величезних, застелених святковими покривалами ліжках лежали гори вишитих вручну подушок.

У серванті - сервізи, які чекали свого зоряного часу.

Фарфорова статуетка україночки біля перелазу.

Черстві баранчики, які стояли там вже Бог зна скільки років.

Здебільшого ми виносили з першої та другої хати, бо третя потребувала додаткового ресурсу та й мотивації.

Та й здебільшого в третій хаті були “ремонти” - помальована фарбою стеля із замислуватими узорами через трафарети.

Мама починала зі стелі, бо то був один з найважчих етапів.

Треба було стояти, закинувши голову, і, притискаючи стару щітку до стелі, накладати вапняну воду тонкими шарами на попередню побілку.

Вапно зі стелі не хотілось братись й капало мамі на хустину, одяг і в очі.

Мама в такі моменти напевне дуже хотіла матюкатись, але як справжня християнка стійко переносила нюанси передвеликодньої побілки.

Правда, сварилася трохи з усіма, коли відкривали двері, бо тоді свіжопобілене дуже швидко сохло і не було видно, де вона вже пройшлася зі щіткою та вапном, а де ще ні.

Коли стеля сяяла свіжим шаром та подекуди синюшними розводами, мама бралася за стіни. Як тільки ми трохи підросли, почесну функцію біління стін вона передавала нам. Ні бо найперше там було легше. По-друге, велика частина стін потім закривалася коврами, образами та іншими меблями, тому якість роботи могла бути неідеальною. 

Ну, а по-третє, якщо ми могли перекрити хоч частину біління - то мама в той час могла йти кутати - доїти корови, переганяти молоко, зварити шось їсти чи починати витирати від пилюки меблі.

Ближче до вечора, коли хати вже були побілені і троха повисихали, ми починали хаотично та з поспіхом заносити всі меблі. Робилося то все швидко, бо наставав вечір, падала роса чи просто опускались сутінки, і то все могло покриватися вологою.

Свіжопобілена хата пахла фантастично - вапном, весною та молодістю.

І я от дотепер пам'ятаю, коли вже вимили підлогу, розставили все габаритне по своїх місцях, а більш дрібне скинули в куток (пізніше розгребемо), і ти мимоволі приліг на якомусь ліжку чи на підлозі.

Від такого активного дня тіло аж гудить та пібринює.

У вечірньому саду під вікнами заливається соловей. Чути, що він працює не за зарплату чи на процент, він віддається співу сповна, і в якісь моменти ти хочеш, щоб він перестав, щоб сповна насолодитися тишею.

А він заливає все більше!

В другій хаті падають тіні від вікна, і ти розумієш, що зійшов місяць.

Здавалось би, помитися троха і спати, але весна звідкись дістає шприц на 20 і вводить тобі свіжу дозу адреналіну. Ти підриваєшся, бо ж, напевне, ще ж не все занесено, треба помогти обійти господарку (коні, корови і свині).

А якщо хутонко впоратися, то може ще куда скочити - на яку дискотеку чи під весілля…

Бо, як казала Ліна Василівна:

Кохай, бо час тебе не жде.

Він забирає твої дні і ночі.

Кохай, допоки тіло спрагле й молоде,

бо в старості, кохають тільки очі.

Джерело