На похорон - як на базарне пліткування…
У теплому салоні автобуса з Тернополя майже всі пасажири дрімають. Лише одна жінка порушує їхній спокій гучною розмовою по телефону. Коли балачки затягнулися над міру, сусід робить зауваження: поважайте людей, які мають право на тишу…
Жіночка перепрошує, а згодом уже пошепки ділиться із сусідом своїм клопотом. У неї недавно на війні загинув 31-річний син, а його командир, який одночасно був Василеві за найближчого друга, про нього… забув. Уже не телефонує, не цікавиться її здоров‘ям. З підрозділу не повернули синових речей, не віддали його документів - і вона, мати, тепер цілими тижнями вимушена ходити по різних установах, щоб поновити ті папери. Вже й ноги хворі не носять.
— А найбільше мені болить невдячність і чорна людська заздрість, - якось задумано каже жінка. - У селі згадують не мого Василька, який стільки багато добра іншим зробив, а компенсацію, яка належить мені від держави за втрату сина. Колишня бухгалтерка, яка живе напроти нас, вже кілька разів запитувала, «чи вже дали мені мільйони?», скільки їх я матиму і на що потрачу. Божечку! - ті слова мені, як ніж у саме серце! Я продала б все, що маю - хату, стару машину, перстень і золотий ланцюжок, що подарував покійний чоловік - лиш би хтось повернув мені мого Василька. А комусь очі заступають гроші…
Жінка змовкає, а потім каже, що тільки що в автобусі так голосно розмовляла з начальницею, яка вже пів року обіцяє повернути документи сина.
Почувши обривок фрази про так звані «гробові мільйони», пасажир з переднього крісла обертається і продовжує тему посмертних фінансів і моралі:
— Дехто з наших людей геть чисто совість втратив! Оце приїхав мій брат з Франківщини і теж схожу історію розказав. У їхньому селі ховали колишнього бригадира. Одні приносили вінки, квіти, інші вважали за потрібне підтримати вдову Оксану матеріально. Після парастасу відкликали її набік і у кишеньку чорного піджака запихали купюру 500 або 1000 гривень. Бо покійний Дмитро на повагу заслужив…
Пасажир узяв паузу і, тяжко здихнувши, розповів те, що його буквально пригнітило.
— Під час парастасу за моїми плечима стояла вчорашня ланкова, яку у селі за довгий язик називають не інакше, як поплетою. Тиснулася між сумними людьми, прищуреними очима зиркала вправо-вліво і все оцінювала:
наскільки щиро плаче дружина покійного бригадира; чи «правильно» вдова нарядилася у цю печальну хвилину і чи відповідні штори вчепила на вікна; чи за похоронними канонами вбрала свого Дмитра; наскільки дорогу труну купили для покійника; скільки людей підійшли до вдовиці і якого кольору банкноту засовували їй у кулак.
Пасажир казав, що на дев‘ятий день колишня ланкова ходила на поминальну службу за бригадиром і повернулася з церкви дуже розлюченою, місця собі не знаходила. Бігала потім по хатах інших ланкових і обурювалася: «Люди стільки грошей Оксані принесли на парастас, а вона навіть гідних поминок не захотіла справити, до ресторану нікого не закликала! Після служби Божої роздавала людям пакетики з вином і цукерками. Щоб їй дешевше обійшлося. Скупердяйка така! - для Дмитра пошкодувала нормального стола!»
Здається, ту житейську розмову почуло пів салону. Хтось із пасажирів підійшов до водія і попросив вимкнути опалення - бо надто жарко, аж до нудоти, стало в автобусі. Втім, я не впевнений, що виною цьому була пічка…