Нехай совість стане гучнішою за плескіт води

Я майже щодня  перед роботою ходжу у басейн – цього потребує моє здоров’я. І мені щоразу дивно і боляче бачити, як у цей самий момент у басейні Sport Life продовжують плавати. Без паузи. Без зупинки. Наче нічого не відбувається.

Хоча рівно о 9-й гучномовець сповіщає: «Загальнонаціональна хвилина мовчання». А дехто і далі пливе… Чи можна про це не знати? Не можна! За кілька тижнів виповниться чотири роки страшної війни, у якій від рук агресора загинули стільки людей… 

Може, хтось і не чує, бо ж навушники, вода у вухах — і хвилина мовчання проходить повз. Але коли тренування триває щодня в один і той самий час, а інформація про хвилину мовчання давно стала загальнонаціональною — аргумент“я не почув”  не виправдання. 

І тоді залишається інше пояснення — мені байдуже. Або ще гірше: “це мене не стосується”.

Можна скільки завгодно обурюватися Sport Life, адміністрацією чи тренерами. Але правда проста: басейн не пливе сам. Пливуть люди. Ніхто не забороняє зупинитися. Ніхто не змушує демонстративно рухатися далі. Це завжди вибір — вийти на бортик, притриматися за сходи чи просто завмерти у воді на 60 секунд. Одна хвилина. Не тренування. Не рекорд. Не життя.

Ніхто не має права силоміць змушувати вас зупинятися.  Бо хвилина мовчання — це не про примус. Це про внутрішній стоп-кран. Про здатність сказати собі: «Я живу, тренуюсь, дихаю — бо хтось сьогодні не прокинувся».

Можливо, хтось захоче мені дорікнути: зупинитися чи не зупинитися у басейні — це дрібниця. Але саме з таких дрібниць і складається  наше життя. Не з гучних слів у соцмережах, а з тихих пауз у реальному житті.

І коли вода в басейні продовжує шуміти у вухах таких «пофігістів» під час хвилини мовчання — це не просто звук. Це дзеркало нашої самоповаги.

Хочеться вірити, що з кожним днем таких «зухвальців» ставатиме менше. Не тому, що хтось змусив. А тому, що совість, врешті,  виявиться гучнішою за плескіт води.