Український Святвечір у Лондоні

Запитую в Івана, чи вже закупили разом з Мар'яною у лондонських супермаркетах  продуктів до Святвечора. А друг мій, з яким знаємося років 25, буквально вибухає:

- Не повіриш, але у нас все своє, домашнє! Пшениця для куті, горіхи, мед, родзинки, сухофрукти для узвару. У морозильнику - домашня шинка, полядвиця, сушені білі гриби і підпеньки. Маємо свій хрін, приготовлений вдома оселедець. Навіть пампухи з варенням домашньої рожі! Все це нам передали зі села наші батьки. Ми тут не бідуємо, запросто могли б накупити всього у місцевих крамницях чи на ринку. Але... Коли своєю сімейкою сядемо за стіл з натуральними українськими стравами, до яких доклали рук наші рідні, відразу відчуємо себе вдома. Це неймовірне відчуття можуть зрозуміти тільки ті, хто давно не був у рідній хаті...

Іванова розповідь нагадала мені іншу "ментальну" історію, яку почув років тридцять тому. Знайома працівниця держустанови, син якої працював брокером чи то у Колумбії, чи то у Венесуелі, зробив їй незвичне замовлення. Попросив прислати через океан в'язку... хрону з домашнього городу. Бо, за його словами, латиноамериканські приправи, спеції,  хоч і гострі, пекучі - але не такі класні, як українські...

- Прислала я своєму Сашкові посилку з тим хроном, - казала мені пані Надія, - а він узяв і посадив його біля свого будинку. Не повірите, той хрін на місцевій червоній землі розрісся, як невеличка пальма. На Різдво і Великдень син добуває шматки того хрону і приправляє ним святкові страви. Каже, що готовий їсти той хрін ледь не щодня. 

Після оцих кулінарних пригод мені згадалося недавнє інтерв'ю одного вітчизняного соціолога. Він стверджував, що не менше половини українських біженців, трудових мігрантів після війни на Батьківщину не повернуться. Мовляв, від добра добра не шукають. 

Дозволю собі йому заперечити. Ніде українцеві не буде так добре, як вдома! Щоб почуватися щасливим, йому потрібні не стільки фешенебельні котеджі на березі чужого моря, банківські рахунки з багатьма нулями і не голлівудські видовища-розваги. А рідні краєвиди, вигін, де у дитинстві пас корови і ганяв м'яча, сад, в якому об'їдався солодкими, як мед, черешнями. І мамине обійстя із запахом борщу, свіжого молока, трави-лепешу, яку розкидають по хаті на літнє свято Івана. А ще - йому потрібні наше Різдво, наш Великдень, наші світанки, тумани, теплі "грибні" дощі. Усе це магнітом манить українців додому.  

Тому, що б не казали ті заслужені соціологи, я вірю: переважна більшість наших краян неодмінно повернеться в Україну.  Цього дуже хочуть і мої дорогі "британці" - Іван та Мар'яна.