BLAGO/ будуємо міста третього тисячоліття

Про педагогів, яким учні влаштовують овації...

Випало мені побувати на випуску студентів одного із фахових коледжів на Прикарпатті. Їхав туди із побоюванням, що цей знаковий для нашої юні день виявиться нудним, забюрократизованим, для звіту, «для картинки». Як це завжди трапляється там, де адміністрація найперше думає про власний високий імідж в очах вищого начальства, про показники, рейтинги. І заглядає більше у телекамери, ніж у душі своїх вихованців. Радий, що мої передчуття не збулися...

Проводи студентів у доросле життя, у професію виявилися по-домашньому теплими. Дві-три хвилинки офіціозу - а далі вся увага тим, хто завтра лікуватиме нас. Пригадую напутні слова керівника. Промовляв не як директор - як батько. 

«Дорогі наші, завжди будемо раді бачити кожного у стінах рідного для вас закладу. Якщо буде складно, тяжко - обов'язково приходьте до нас. Підкажемо, порадимо, допоможемо! Бо ви -  наші!»

Після цих слів не в одного батька-матері, присутніх на урочистостях, скотилася з очей сльоза. Тому не дивувався згодом побаченому: коли на вручення дипломів у центр плацу запрошували викладачів, випускники зустрічали їх оглушливими оплесками і радісними вигуками. Кращої оцінки педагогам за їхню роботу і не придумаєш...

А я пригадую розповідь свого знайомого про його «проводи» у школі. Було це у радянські часи. Десь за рік до закінчення навчання відповідальна за виховну роботу заступниця директора дізналася, що один з учнів вирішив вступати на філософський факультет університету. Як мала би вчинити справжній педагог? Звичайно, порадіти. Похвалити. Підтримати. А вона при всьому випускному класі візьми та й цвиркни одному з кращих учнів, напівсироті: «Навіть не рипайся!»

Той хлопчина не послухав «наставницю» - вступив туди, куди хотів. Вивчився, зробив гарну наукову кар’єру, має великий авторитет серед колег. Сам тепер навчає студентів. І робить це зовсім не так, як колись вчили його.

Щоправда, на свою «філософію» той, кому радили «не рипатися», вступив лише з другого разу. Бо при першій спробі не добрав пів бала - через два, дописані дрібним почерком, рядки у письмовій характеристиці зі школи. Після цілком позитивних оцінок кращому учневі школи, похвал і рекомендацій, які дала класний керівник, хтось у кінці тексту додав «ложку дьогтю», дописав негативну фразу - «робить поспішні висновки». Хлопець помітив цю ремарку лише тоді, коли у приймальній комісії у нього брали документи і здивовано переглядалися через «уточнення». Давали зрозуміти: з таким резюме дорога в універ тобі, хлопче, закрита.

Як виявилося згодом, ті слова в останню мить дописав директор десятирічки, проти якого учні збунтувалися через шкільну корупцію. Тож він узяв та й відомстив ініціатору спротиву, насолив йому...

Думаю, часи, коли «сівачі розумного, доброго, вічного» з кон'юнктурних міркувань, через дурнувате его пресують своїх учнів, минулися. Віриться, більшістю з них тепер керує зовсім інше - любов до своєї нелегкої праці, велика повага до молодих, які приходять на зміну старшим поколінням. А не пиха. Саме тому на недавньому випускному, де випало бути мені, було стільки сонячних усмішок. І саме тому щасливі і збентежені розставанням випускники ніяк не могли відійти від своїх навчителів, не могли наговоритися з ними. 

Я теж колись мав таких педагогів. Так само, як й інших...