Про педагогів, яким учні влаштовують овації...

Проводи студентів у доросле життя, у професію виявилися по-домашньому теплими. Дві-три хвилинки офіціозу - а далі вся увага тим, хто завтра лікуватиме нас. Пригадую напутні слова керівника. Промовляв не як директор - як батько. 

«Дорогі наші, завжди будемо раді бачити кожного у стінах рідного для вас закладу. Якщо буде складно, тяжко - обов'язково приходьте до нас. Підкажемо, порадимо, допоможемо! Бо ви -  наші!»

Після цих слів не в одного батька-матері, присутніх на урочистостях, скотилася з очей сльоза. Тому не дивувався згодом побаченому: коли на вручення дипломів у центр плацу запрошували викладачів, випускники зустрічали їх оглушливими оплесками і радісними вигуками. Кращої оцінки педагогам за їхню роботу і не придумаєш...

А я пригадую розповідь свого знайомого про його «проводи» у школі. Було це у радянські часи. Десь за рік до закінчення навчання відповідальна за виховну роботу заступниця директора дізналася, що один з учнів вирішив вступати на філософський факультет університету. Як мала би вчинити справжній педагог? Звичайно, порадіти. Похвалити. Підтримати. А вона при всьому випускному класі візьми та й цвиркни одному з кращих учнів, напівсироті: «Навіть не рипайся!»

Той хлопчина не послухав «наставницю» - вступив туди, куди хотів. Вивчився, зробив гарну наукову кар’єру, має великий авторитет серед колег. Сам тепер навчає студентів. І робить це зовсім не так, як колись вчили його.

Щоправда, на свою «філософію» той, кому радили «не рипатися», вступив лише з другого разу. Бо при першій спробі не добрав пів бала - через два, дописані дрібним почерком, рядки у письмовій характеристиці зі школи. Після цілком позитивних оцінок кращому учневі школи, похвал і рекомендацій, які дала класний керівник, хтось у кінці тексту додав «ложку дьогтю», дописав негативну фразу - «робить поспішні висновки». Хлопець помітив цю ремарку лише тоді, коли у приймальній комісії у нього брали документи і здивовано переглядалися через «уточнення». Давали зрозуміти: з таким резюме дорога в універ тобі, хлопче, закрита.

Як виявилося згодом, ті слова в останню мить дописав директор десятирічки, проти якого учні збунтувалися через шкільну корупцію. Тож він узяв та й відомстив ініціатору спротиву, насолив йому...

Думаю, часи, коли «сівачі розумного, доброго, вічного» з кон'юнктурних міркувань, через дурнувате его пресують своїх учнів, минулися. Віриться, більшістю з них тепер керує зовсім інше - любов до своєї нелегкої праці, велика повага до молодих, які приходять на зміну старшим поколінням. А не пиха. Саме тому на недавньому випускному, де випало бути мені, було стільки сонячних усмішок. І саме тому щасливі і збентежені розставанням випускники ніяк не могли відійти від своїх навчителів, не могли наговоритися з ними. 

Я теж колись мав таких педагогів. Так само, як й інших...