"Мої діти повертатися в Україну не хочуть..."

У перші дні широкомасштабного вторгнення росії мені доводилося писати про юну українку, яка від війни втікала за кордон. Казала, що їде у чужину з великою надією на Перемогу, після якої обов’язково повернеться додому, щоб надалі жити тут і працювати. Рідний край покидала вона з тяжким серцем. І ось сьогодні, через три з лишнім року, був дзвінок від цієї сім'ї - із північноамериканського континенту. Телефонував батько тієї дівчинки, вчорашній український підприємець. Хотів поділитися з нами наболілим.

Пан Микола, що називається, «з порога» випалив те, що його найбільше непокоїть в останній час:

— Пане Іване, я хоч завтра готовий приїхати додому, але мої діти повертатися в Україну не хочуть. Так і сказали мені. Почути це для мене було дуже страшно. Син з донькою пояснили: ми тут, за кордоном, маємо добру роботу, нам добре платять, нас тут шанують, з нами рахуються. Все - за законом. Відпрацювали вісім годин і поїхали відпочивати. А вдома, в Україні, як розповідають нам ровесники - нічого доброго, на кожному кроці - страшна корупція…

Що це так, продовжував пан Микола, можу підтвердити на прикладі своїх друзів-підприємців, які залишилися в Україні. Сам я брав участь у двох демократичних революціях, сподівався, що за нової влади жити всі ми будемо за правилами. Розчарування було гірким: вже на другий рік після Євромайдану корупція підняла голову. Наші фіскали, як і за януковича, досі їздять по дрібних підприємцях і чинять побори, збирають «каси».

Маленький сільський магазин, де виторгу, як кіт наплакав (бо людей у селі майже немає, одні пенсіонери, які переважно беруть товар «на книжку», у борг, до наступної пенсії) - і той обкладають даниною. Причини знаходять елементарні. Ось один випадок: горілку, яка через нові акцизи (про які на місцях не знали) мала би коштувати 130 грн, непоінформовані продавці помилково продавали по 120 грн. Податківці вважали це грубим порушенням і виписали штраф 20 тисяч грн. Абсурд! Тебе карають за те, що заробив… менше.

Як так по-знущальному можна ставитися до цих людей? Вони платять державі податки, заплатили за ліцензії, касові апарати, створили робочі місця, дають працівникам зарплату. При найменшій нагоді своїми, нехай мізерними, коштами підтримують ЗСУ. А на них «наїхали» за пляшку горілки, продану собі у збиток, приголомшили бідного підприємця космічними санкціями! Ви не повірите, але за місяць мій товариш-підприємець заробив усього 150 доларів. Казав, що ще місяців два буде «храпати», щоб вийти на нуль…

І ви хочете, щоб в Україну з такими «порядками» поверталася молодь?!

Всі сільські крамнички, продовжує пан Микола, платять «касу». «Я знаю вісім малих підприємців, які раз на пів року віддають фіскалам по 4-6 тис. грн. «Гості» так і кажуть їм: щоб ми вас не штрафували - давайте 5 тисяч гривень. І ніхто вас не чіпатиме протягом року». Побори не платять лише там, де мають депутатське покровительство.

Або буває таке: податківець приїжджає і каже: «Горілка, яку ви продаєте - підробка. Я вас штрафую за це». Підприємець заперечує, пояснює, що
бере цей товар на фірмі, показує всі документи. І радить поїхати з перевіркою на згадану фірму. Але ні цей, ні інший податківець ніколи туди не поїдуть - бо ту фірму «дахує» їхній начальник, він «доїть» цю фірму…

Будь-який податківець під надуманим приводом може закрити будь-який магазин, помножити його на нуль. І, щоб не втратити свій «шматок хліба», власники змушені давати побори…

— Таке свавілля у складний воєнний час - великий гріх, страшна біда, - підсумовує пан Микола. - Тому молодь не хоче мати справи із цією корупційною системою. Пускає корені там, де панує право. Для молоді за кордоном - відкритий простір, тут просто рай. Вони тут почуваються щасливими людьми. Жаль, що такого відчуття багато їхніх і моїх ровесників не мають в Україні…

Я слухав свого заокеанського співрозмовника, багато з чим погоджувався, а з дечим - ні. Так, добре жити там, де все, «як книжка пише». До такого стану нам ще далеко, згоден. Але ж формувати атмосферу суспільної нетерпимості до корупції - завдання і молодого покоління українців. Це прекрасно, що вони - талановиті, беручкі до роботи, що їх у світах цінують. Приїжджайте додому і зробіть, щоб все це було у нас! Ви, напевно, теж співали колись і не забули щемливі рядки: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!»