Для гідної пам'яті не обов'язково пам'ятник з бронзи...

Цей пост не стільки про героїв, яких з нами уже нема, а про живих, які своїми діями, так виглядає, не дають їм вічного спокою.

Прикре повідомлення зі стрічки новин: у Києві точаться запеклі суперечки довкола облаштування Національного військового меморіального кладовища. Противники цього проєкту кажуть, що наявність такого цвинтаря призведе до забруднення небезпечними речовинами довколишніх криниць. Місцеві жителі не хочуть такого сусідства…

А ось ще одна історія, ще більш драматична. У Тернополі понад рік судяться за пам'ятник на Алеї Героїв, яку облаштовано на приміському кладовищі. Судові процеси у цій справі перекочували до Львова, Хмельницького. Феміда то стає на один бік, то на інший. І не видно цьому кінця-краю…

Йдеться про могилу воїна, який у цивільному житті був прокурором, начальником управління. Коли над рідною державою нависла смертельна небезпека, він, батько трьох дітей, облишив юриспруденцію і добровільно пішов на фронт, став матросом. На восьмому місяці великої війни загинув на Херсонщині від ворожої міни. Перед смертю встиг вивезти з поля бою дві сотні поранених. Під час чергового рейсу за ними потрапив під шалений обстріл…

На жаль, тих, хто повернувся додому на щиті, у нас немало. Міська влада Тернополя виділила на Микулинецькому цвинтарі окреме місце для поховання полеглих захисників України. Разом з їхніми рідними домовилася, що пам'ятники на Алеї героїв для всіх будуть однаковими: з каменя, у формі козацьких хрестів. І у цьому є своя логіка, свій символізм - були в одному строю, в однакових нестерпних умовах, робили одну святу справу. Зрештою, строга уніфікованість військових цвинтарів - світова практика…

Та ба! - коли прийшов час ставити обеліск, батьки цього героя зробили крок назад. Були проти того, щоб пам'ятник їхньому синові виглядав на інші. Сказали, що можуть дозволити собі поставити на його могилі фігуру з бронзи, на повний зріст…

Із цим не погодилися рідні інших, похованих поблизу воїнів - їх ображало, що хтось, маючи краще матеріальне становище, вивищує свого сина. І тим самим, на їх думку, немовби применшує заслуги і пам'ять про їхніх синів, теж героїв…

Проти того, щоб порушувати розроблену концепцію меморіалу, виступили і комунальні служби, які займалися впорядкуванням цих поховань. Емоції на місці вічного спочинку воїнів зашкалювали, були моменти, що ледь не доходило до кулаків…

Тема вкрай делікатна, чутлива. Одні кажуть: ніхто не має права вказувати батьку-матері, яким має бути місце вічного спочинку їхньої дитини. Інші ж стоять на своєму: на цвинтарі рівні всі. Тим більше, якщо йдеться про воїнів.

Будь-яке рішення із цього питання так чи інакше когось поранить…

Не мені судити, хто має більше рації у цьому питанні. Скажу про інше. Мене пройняло, як скромно і водночас велично вшановують полеглих у Львові - поза Марсовим полем. Вздовж багатьох вулиць міста Лева з'явилися "іменні" деревця у пам'ять про краян, які віддали життя за рідну державу. Біля цих деревець табличка, яка розповідає, у пам'ять про кого здіймається ця липа, калина, дуб, яблуня, вишня, платан, модрина. І ще там - кюар-код, сканувавши який смартфоном можна дізнатися, ким був той чи інший герой. На Різдвяні свята ці деревця оперезали замаєними віночками із хвої…

А щодо "війни пам'ятників" у Тернополі... Давайте уявімо, яке рішення ухвалив би у цьому випадку сам Герой. Мені здається, що він не хотів би виділятися серед побратимів...