З війни - на Святий вечір

Світяться радістю скорої празникової  зустрічі з малою батьківщиною...  

А цей ось, середнього віку, з борідкою і червоними (мабуть, від довгого безсоння) очима чоловік, що з кількома клунками останнім заскочив у салон, виглядає  якимсь втомленим, надто серйозним, зосередженим. Замкнутий, погляд спрямований кудись далеко, думає щось про своє. Але при цьому миттєво реагує на зміну ситуації в автобусі. Зайшла волонтерка, яка збирає кошти для евакуйованих - донатить і дякує за її важливу працю. На половині нашого  автошляху зайшла нова, старшого віку пасажирка - тут же піднімає свої пожитки і пропонує їй своє місце. Дядька  у сусідньому кріслі запитує, чи не спричиняє йому незручностей своїм громіздким рюкзаком на колінах... 

А потім із камуфляжної торбини дістає смартфон з великим екраном, підключає навушники.

- Мабуть, щоб нікому  не заважати своєю музикою, думаю я. Але вмикає не кліп з виступом якогось артиста, не фільм, а додаток  комп'ютерних ігор. Вибрав серед них... "стрілялку", танковий бій. В опціях симулятора увів потрібні параметри, дав команду play - і повів  свого "леопарда" в атаку...

А я подумав собі, що втомлене його обличчя - від довгого перебування на бойовій  позиції, а його запалені очі - від нестерпних снарядних газів у вежі  його танка...

Напевно, йому дали коротку фронтову відпустку, й оце з усіма нами, цивільними пасажирами, спішить на Святвечір. А поки ще не ступив на поріг маминої домівки, ще є час бодай на смартфоні відпрацювати, відшліфувати майбутній бій.

До нього не так уже й далеко. Піде до сільської церкви, посидить з ріднею за  святошним столом,  поколядує - і через день-другий треба буде збиратися у дорогу. До побратимів. До  тих, кому нині не до свят...