Чого прагне досягнути Україна?
Виснажена війною росія попросить нашого посередництва у відновленні взаємин із Заходом
Цікаво, чи після ганебного і вельми показового провалу російської оборони на Курщині хтось і надалі серйозно стверджуватиме, що мета (мета — не хворобливі марення) путіна — захоплення усієї України та асиміляція чи винищення усіх українців?
Марити кремлівський упир, звичайно, може. Здійснити — пороху не стане. Попри майже офіційний культ Сталіна на московії — путінська росія за рівнем мобілізації суспільства, ресурсів, економіки — і близько не нагадує сталінський СРСР. Хоча навіть сталінський СРСР програв битву за асиміляцію українців. Як слушно стверджує Ярослав Грицак, після смерті Сталіна московські еліти запропонували українцям партнерство в управлінні Радянським Союзом. І тільки завдяки цьому партнерству СРСР протягнув ще майже 40 років. Але наразі не про це…
Наразі про стратегічні цілі цієї війни. Перша — це всерйоз і надовго (бажано назавжди) переконати наших північних сусідів, що Україна — не росія, а московити та українці — не «адін народ». Переконати кремль у нашій окремішності та субʼєктності настільки переконливо, аби жодному кремлівському мрійнику більше не спадало на думку ставити під сумнів цю аксіому. З цією задачею ми наразі успішно справляємось. Тепер між нами лежать не тільки століття окремішнього існування впродовж історії, не тільки мова та культура, а й десятки (а, може, вже й сотні) тисяч загиблих за священе право самим обирати свою долю.
Друге стратегічне завдання цієї війни є набагато важчим за перше. Випливає воно з наполеонівської максими «Географія — це доля».
Переконавши росію, що ми не її частина, нам треба буде навчитися жити з цим монстром під боком. Ба більше, нам конче потрібно навчитись використовувати ресурси росії на свою користь. Якщо Україні вже судилося бути затиснутою між безвольною забюрократизованою Європою (якій вкрай потрібні російські ресурси) та брутальною нецивілізованою московією (якій — аби не перетворитись на провінцію Піднебесної — вкрай потрібні західні технології та гроші), ми маємо створити з України митницю та хаб, перетворивши на конкурентну перевагу те, що було нашим традиційним прокляттям.
Наразі друге завдання видається майже нереалістичним. Але воно нереалістичне лише доти, доки наша субʼєктність та суспільно-політична організація така саме неефективна (або ще менша та неефективніша), аніж субʼєктність та суспільно-політична організація росіян. Щойно ми потрафимо збудувати на українських теренах високоефективну політею, виснажена війною росія попросить нашого посередництва у відновленні взаємин із Заходом. І тут ми можемо витягнути наш джек-пот.
Але для цього потрібно не лише виграти війну, не лише зберегтися, як держава, а й кардинально збільшити ККД цієї державності, згуртованість українського суспільства та стратегічні обрії мислення українських еліт. І тоді здійсниться мрія могилянських книжників 17 століття: культурний, добре організований та високоосвічений Київ почне використовувати величезну, ресурсну, але недолугу московщину у власних цілях.
Бо як казала Голда Меїр, «Дві небезпеки підстерігають тих з нас, хто зʼявився як нова самостійна держава: по-перше, небезпека засидітися в минулому; по-друге, ілюзія, що політична незалежність негайно розвʼяже всі наші проблеми».
Хто вважає, що це «брєд сумасшедшего», можна екзальтовано вболівати за окупацією Курщини, марити звільненням Кубані та сподіватись на скору дезінтеграцію росії.
