Не варто співпереживати тому, що може прийти по твою душу
Думаю, навіть в колись народжених в українських містах — рука б не дригнула стрельнути по Одесі чи Миколаєву
Переосмислення новин минулого по-новому.
На тлі вошкання Байдена з псевдоопозицією рф і сліпою вірою в те, що ситі карамурзята — ото те саме, що треба російському наріду — дещо потішила така сумна (насправді ні) новина про потоплення підводного човна «Ростов-на-Дону».
І згадала, як нас роками накачували колись емпатією стосовно підводного човна «Курськ». Сюжети про це робив чи не кожен канал і по багато разів. Останні згадки про це знайшла в архівах ютубів укртелебачення ще 7−6 років тому.
І там так розказували про людські трагедії. З театральним болем у голосі дикторів.
Згадували навіть кількох етнічних українців, які служили на цьому човні — вважай, у ворожій армії.
Я памʼятаю, як бабуся плакала. Мама хапалась за валеріанку.
— Боже, такі хлопці молоденькі і така смерть!
Човен «Курськ» вигравав змагання з ракетних стрільб. І вважався гордістю ВМФ росії.
Товаришам, які там служили і втонули — нині було би по 40−50 років.
Чимало з них — наблотикавшись, пішли б служити на інші човни. І думаю, навіть в колись народжених в українських містах — рука б не дригнула стрельнути по Одесі чи Миколаєву.
Цілком допускаю, що вони «асвабаждалі» б нас крилатими ракетами тільки так.
До слова, синуля мічмана цього Курська — Даніс Ішмуратов став шашликом восени 2022 року. Якраз на українських фронтах. Він був контрактником із Уфи — тобто явно служив в десантних військах. Відкритої інфи нема, але цілком можливо, що у тих, які спочатку йшли на Київ, а потім їх перекинули на Донбас.
Так і приходиш до розуміння, що не варто співпереживати тому, що може прийти по твою душу.
