Ми — не були піжонами, ми просто любили футбол

Будучи малими, ми грали у футбол. Це були запеклі баталії. Вулиця на вулицю, клас на клас.

Ми грали у футбол в нових кросівках і коли приходили додому, то отримували ремнем від батьків. Адже кросівки були рвані і в болоті. Ми грали в нових джинсах, хоча знали, що мама їх більше не зможе випрати, через плями від трави і болота…

Ми грали в болоті, під дощем, снігом. Ми грали після уроків, після важкої роботи. Коли вже місяць на небі світив — ми продовжували грати у футбол.
Ми грали для дівчат, ми грали після пива і під час святкування тієї чи іншої події.

Наше молоде і юне життя було наповнене ідеєю — футболом. Скажу більше, ми збирали на території колишнього колгоспу метал, щоб продати і купити футбольні м’ячі. За нами ганялися охоронці, а ми все одно доводили справу до кінця, адже нам був потрібен футбол.

Наші ноги були покриті синцями, ми — кульгали, але, ми продовжували грати.

Ми — не були піжонами, ми просто любили футбол, і він відповідав взаємністю. Ми боролися за футбол, адже не дурний вигадав, що за любов потрібно іти до кінця.

За честь представляти футбол України, взагалі треба «вмирати» і боротися до останнього. Адже тільки борець здобуває світ.

Джерело