КСУ: національна безпека — це підстава для заборони діяльності РПЦ
Українці проливають забагато крові, зазнають неймовірних страждань, щоб далі терпіти присутність на своїй землі структур організації, яка закликає до знищення нашої нації та держави
Серед коментарів до моєї статті («Обов'язок органів влади — заборона діяльності РПЦ») були ті, що звертали увагу на рішення Конституційного Суду України як підставу для заборони діяльності московської церкви. Звичайно, рішення КСУ мені відомі, я їх цитую у своїх статтях і публічних виступах.
Читачам нагадаю, що рішенням від 22 грудня 2022 року (Справа № 1−13/2019(374/19) КСУ визнав, що «держава має право застосувати заходи, що обмежують право на свободу світогляду і віросповідання (релігії), зокрема, з міркувань громадського порядку (частина друга статті 35 Конституції України), право на свободу об’єднання в громадські організації з міркувань, зокрема, національної безпеки (частина перша статті 36 Конституції України)».
КСУ детально пояснив, що «гарантоване приписами статті 35 Конституції України право на свободу світогляду і віросповідання — це індивідуальне право, що є відмінним від інституційних прав релігійних організацій (об'єднань)».
Своє рішення Конституційний суд ухвалив у відповідь на конституційне подання 49 депутатів із забороненої ОПЗЖ, які оскаржили ухвалені парламентом попереднього скликання зміни до закону про свободу совісті та релігійні організації. Наша держава зобов’язала Українську православну церкву вживати повну назву і вказувати, що вона підпорядковується Московському патріархату і є частиною російської православної церкви.
Цей обов’язок УПЦ мп повністю ігнорує, лицемірно аргументуючи, що вона «незалежна» і не підпорядковується патріарху Кірілу. Причиною нахабної поведінки церкви митрополита Онуфрія є намагання за будь-яку ціну зберегти підданість Москві, а також ігнорування цих кричущих фактів органами державної влади.
Шокуюче нехтування законом підкреслює і те, що КСУ взяв «до уваги той факт, що ухвалення цього Рішення відбувається в умовах введеного в Україні воєнного стану, під час боротьби Українського народу проти агресії російської федерації, що обумовлює висновок Конституційного Суду України про домірність застосованих заходів».
Чиновники не звертають уваги на такі «дрібниці».
Такий самий підхід з боку представників виконавчої влади депутати парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики зустрічають від початку роботи над законом, який дозволить заборонити діяльність РПЦ в Україні. Про активність у цій сфері Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті я писав уже багато разів.
В контексті рішення КСУ варто зацитувати «Зауваження» Головного юридичного управління ВРУ до законопроєкту № 8371, який наш комітет підготував до другого читання («Зауваження» розміщені на сайті ВРУ). «Ні Конституція України та Європейська конвенція з прав людини — написали парламентські юристи, — на які посилається законопроєкт, ні Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (далі — МПГПП), який теж захищає зазначені свободи, про який, однак, у тексті проєкту не йдеться, не передбачають можливості обмеження права на свободу совісті, релігії та об’єднання у релігійні організації в інтересах національної безпеки».
В Європейській конвенції з прав людини такі обмеження допускаються, що написано чорним по білому в статті 11. Допустимість таких обмежень чітко прописано в статті 22 МПГПП: обмеження потрібно ухвалити законом, і вони необхідні «в демократичному суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб».
Це точний опис необхідності захисту українського суспільства та його держави перед агресією тих, хто пішов проти нього із «священною війною».
Всі державні інститути й чиновники, зокрема ВРУ та її апарат, мають виконувати рішення КСУ. Це їх прямий обов’язок, порушення якого передбачає правові наслідки. Проте у справі заборони діяльності РПЦ рішення КСУ повністю ігнорується, ніби автори процитованої неправди жили не в Україні, а в якійсь іншій державі.
Справа має значення не лише для фіналу парламентської праці над забороною діяльності лже-церкви Кіріла, бо я впевнений, що під натиском громадськості депутати проголосують за таке рішення. Українці проливають забагато крові, зазнають неймовірних страждань, щоб далі терпіти присутність на своїй землі структур організації, яка закликає до знищення нашої нації та держави.
Це питання має також значення для європейських та євроатлантичних перспектив України. Західні партнери і союзники уважно спостерігають за тим, чи декларації нашої влади щодо дотримання демократії, відданості європейським цінностям, захисту прав людини і свобод громадянина, а також верховенства права підкріплені реальними справами.
У них багато запитань і сумнівів, бо впродовж минулих десятиліть і при нинішній владі партнери і союзники навчилися розрізняти імітацію від справжньої роботи. Ми напередодні старту переговорів про вступ України до Європейського Союзу, результат яких визначить долю нашого народу на наступні десятиліття і століття. Не хотілося б, щоб цей шанс був втрачений через те, що органи виконавчої влади і юридичні служби парламенту на біле говорили чорне, а на чорне — біле.
