Повернення Криму. З чого почати Україні?

Нині, коли реальне закінчення війни виглядає все ще недосяжною перспективою, і ми навряд чи уявляємо собі навіть умови перемир’я, не те, що умови миру, обговорювати умови деокупації Криму все ще видається нам радше політичною фантастикою, аніж реальною політикою.

Як забезпечити повернення Криму в політичний простір України? Якими будуть суспільні настрої на Кримському півострові, де українська мова та культура на момент окупації перебували у справжній цивілізаційній резервації навіть порівняно зі східними та південними регіонами країни? Усі ці питання постійно порушуються і дискутуються, причому аж ніяк не тільки в Україні.

Тим часом, починати потрібно з іншого — із зобов’язаннями України перед корінними народами Криму, насамперед перед кримськими татарами. Причому, навіть якщо Україні не вдасться силовим шляхом відновити свій контроль над Кримським півостровом і доведеться роками, а, можливо, і десятиліттями очікувати політичного вирішення питання про відновлення територіальної цілісності країни, моральних зобов’язань це не скасує в будь-якому разі.

Україна може допомогти етнічним українцям півострова, які ухвалюють рішення переселитися в інші регіони країни. Але «землею обітованою» для кримських татар все одно залишиться сам Крим.

При цьому ми маємо розуміти, що російська імперія для виправдання своєї політики витіснення корінних народів Криму і заміни їх лояльним населенням фальсифікувала історію Криму приблизно так само, як фальсифікувала історію українських земель.

В імперських і радянських підручниках історії Крим поставав жорстокою рабовласницькою державою, яка пригнічувала слов’ян. І це при тому, що справжньою такою державою, «країною рабів, країною панів» була сама Російська імперія, влада якої «посадила на ланцюг» власних співвітчизників, які лишалися на становищі робочої худоби аж до середини ХІХ століття, а потім перетворилися на заручників землевласників і голів колгоспів.

У тіні цього російського наративу залишилася сама непроста історія кримськотатарської державності та взаємовідносин Криму і Запорізької Січі, без яких, можливо, не було б української етнічної та політичної ідентичності. Але якщо українцям вдалося зберегти більшість на землях свого проживання, то кримських татар виганяли з перших днів після вторгнення катерининської «орди», а 80 років тому були вигнані остаточно — спробуйте після цього відновити цивілізацію, неодноразово зруйновану й маргіналізовану!

І хіба не дивно, що зараз, коли погляди світу — до речі, передусім мусульманського світу — прикуті до того, що відбувається на Близькому Сході й до пошуку варіантів миру й розвитку для Гази, ніхто й не згадує про те, що буде з кримськими татарами в Криму, навіть український президент на конференції в Сінгапурі!

Упевнений, саме тому відновлення прав корінних народів Криму має бути не просто частиною політичних і моральних зобов’язань України після закінчення війни. Воно має бути частиною наших уявлень про справедливий мир — коли б цей мир не настав.

Джерело