Незнайомі люди оплакують незнайомих людей, які зробили все, щоб я міг жити…
Біля трун дуже різні люди — від львівських інтелігентних панянок до кремезних міцних чоловіків, які удають, ніби щось потрапило в очі і метаються поглядом по храмі. Їх всіх тут зібрало спільне горе
Час від часу ходжу на похорони.
Не те, щоб в мене був якийсь такий фетиш — просто пробігаючи центральною частиною Львова, згадую, що іноді в Гарнізонному храмі Петра і Павла прощаються з полеглими героями.
Біля міськради стоять таблички з фото здебільшого усміхнених людей, під якими написано хто і де народився та загинув. Сьогодні цих табличок було три, тому теж вирішив зайти.
Подякувати і попрощатися.
Незнайомі мені люди оплакують незнайомих мені людей, які зробили все, щоб я і багато моїх знайомих могли жити.
Біля трун дуже різні люди — від львівських інтелігентних панянок до кремезних міцних чоловіків, які удають, ніби щось потрапило в очі і метаються поглядом по храмі. Їх всіх тут зібрало спільне горе.
Кілька хвилин тому я навіть не здогадувався про існування цих чоловіків, які дивляться на всіх присутніх із фотографій з чорною стрічною, а вже зараз зі слів, написаних священнику близькими та рідними, розумію, що там цілий всесвіт — хтось любив рибалити, хтось вболівав за «Арсенал», хтось займався лікуванням наркозалежних.
Та хіба в кількох рядках на папері помістяться цілі життя?
Напевне, найбільш контрастно усвідомлювати, що зараз процесія вирушить на Марсове поле, а в той час ми і далі бігтимем по своїх справах, питимем каву, дивитимемся серіал, плакатимем і сміятимемся…
Виключно завдяки їм.
